Women and Justice: Keywords

Legislation

Сімейний кодекс України № 2947-III, статті 24, 56: добровільність шлюбу та право подружжя на особисту недоторканність (Family Code, arts. 24, 56: voluntary marriage and right of spouses to personal inviolability) (2002)

Divorce and dissolution of marriage, Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Sexual violence and rape

Article 24 of the Family Code of Ukraine specifies that marriage requires the consent of the woman and the man, free from coercion. “Voluntary marriage” is a rather broad concept, which includes the right to freely decide to enter and maintain marriage, as well as to dissolve a marriage and terminate marital relations. At the same time, the Family Code requires that a court declare a marriage null and void if it was registered without the free consent of either party. Consent is not free and valid if (i) it was obtained by physical or psychological force or (ii) at the time of the marriage a party had a severe mental disorder, or was under the influence of alcohol, drugs, or similar substances, and was therefore not fully aware of the implications of their actions and/or was not able to control them. Consequently, the nullification of a marriage obtained without consent does not carry the same legal consequences as the dissolution of a valid, consensual marriage. For example, the property acquired during a null and void marriage is not considered jointly owned property. Article 56 established the right of wife and husband to personal inviolability, which includes the rights to: (i) freely choose their place of residence (in some cases, a married couple can live separately for valid reasons, for example, study, work, treatment, the need to care for parents or children); (ii) take measures to maintain marital relations; and (iii) terminate the marital relationship. This article also states that forcing a spouse to stay in a marriage, or forcing a spouse sex through physical or psychological violence, is an abuse of a spouse’s right to freedom and personal inviolability and may constitute domestic violence.

Стаття 24 Сімейного кодексу України визначає, що для укладення шлюбу необхідна згода жінки та чоловіка, вільна від примусу. "Добровільний шлюб" — це досить широке поняття, яке включає право вільно приймати рішення про вступ і збереження шлюбу, а також розірвання шлюбу і припинення шлюбних відносин. Водночас, Сімейний кодекс вимагає визнання судом шлюбу недійсним, якщо він зареєстрований без вільної згоди однієї зі сторін. Згода не є вільною та дійсною, якщо (I) вона була отримана за допомогою фізичного чи психологічного примусу або (II) на момент укладення шлюбу сторона мала важкий психічний розлад або перебувала під впливом алкоголю, наркотиків чи подібних речовин, і тому не повністю усвідомлював наслідки своїх дій та/або не могла їх контролювати. Тому, визнання шлюбу, укладеного без згоди, недійсним, не тягне за собою таких юридичних наслідків, як розірвання дійсного шлюбу за власною згодою. Наприклад, не вважається спільною сумісною власністю майно, набуте під час недійсного шлюбу. Стаття 56 закріпила право дружини та чоловіка на особисту недоторканність, яке включає права: (I) вільного вибору місця проживання (у деяких випадках подружня пара може проживати окремо з поважних причин, наприклад, навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками або дітьми); (II) вживати заходів для підтримки шлюбних відносин; та (III) припинити шлюбні відносини. У цій статті також зазначено, що примушування подружжя залишатися у шлюбі або примушування подружжя до статевих стосунків шляхом фізичного чи психологічного насильства є зловживання правом подружжя на свободу та особисту недоторканність і може кваліфікуватися як домашнє насильство.

Сімейний кодекс України № 2947-III, Статті 109-115: розлучення за рішенням суду (Family Code, arts. 109-115: divorce by court decision) (2002)

Divorce and dissolution of marriage, Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Gender discrimination

Spouses who have children may file to a competent court a divorce application supported by a written agreement detailing with whom the children will live following the divorce, to what extent the other parent will support the children, and the other parent's right to care for the children. The competent court shall award a divorce one month following the submission of the divorce application, if it is established that the divorce application is in line with the genuine intent of the wife and husband. It is interesting that the family law establishes rules according to which the court shall attempt to facilitate the reunification of the couple through measures that are not in conflict with the moral principles of society (in such circumstances, the court may suspend the proceedings and set a time limit for the spouses to reconcile, which may not exceed six months). If both spouses agree to dissolve the marriage, the terms for reconciliation are usually not set by the court. Either spouse may apply for a divorce. At the same time, the legislature limited access to justice to certain categories of persons, namely: pregnant wives and their husbands, as well as parents of children under one year of age. Thus, a divorce application may not be filed during the wife's pregnancy and within one year of childbirth, unless either spouse engages in illegal behavior that may be classified as a criminal offense against the other spouse or the child. Such a limitation does not typically preserve the family, and may interfere with a person's right to marry another person with whom they already live, affects decision-making regarding the acquisition of property, because in this case it will be considered joint property (it will be very difficult for a person to challenge the presumption of joint property in court even if the persons do not live together). When deciding the issue of divorce, the court shall investigate the actual relationship of the spouse and genuine grounds for filing for divorce, with due regard to whether the spouses have a minor child or any other important factors. After divorce, a person has the right to revert their pre-marriage last name. In case of divorce granted by the court, the marriage shall be deemed terminated as of the effective date of the court judgment awarding the divorce.

Подружжя, яке має дітей, може подати до компетентного суду заяву про розірвання шлюбу, яка супроводжується письмовою угодою, в якій вказується, з ким проживатимуть діти після розірвання шлюбу, в якому обсязі другий з батьків утримуватиме дітей, а також право другого з батьків піклуватися про дітей. Компетентний суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжнім намірам дружини та чоловіка. Цікаво, що сімейне законодавство встановлює правила, відповідно до яких суд намагається сприяти возз’єднанню подружжя за допомогою заходів, які не суперечать моральним засадам суспільства (за таких обставин суд може призупинити провадження та призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шести місяців). У разі згоди обох з подружжя на розірвання шлюбу строк примирення судом зазвичай не встановлюються. Будь-хто з подружжя може подати заяву на розірвання шлюбу. Водночас законодавець обмежив доступ до правосуддя певним категоріям осіб, а саме: вагітним дружинам та їхнім чоловікам, а також батькам дітей віком до одного року. Таким чином, заява про розірвання шлюбу не може бути подана під час вагітності дружини та протягом одного року після пологів, за винятком випадків, коли будь-хто з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка може бути кваліфікована як кримінальний злочин щодо іншого з подружжя або дитини. Таке обмеження, як правило, не зберігає сім’ю, може перешкоджати праву особи на шлюб з іншою особою, з якою вони вже проживають, впливати на прийняття рішення щодо придбання майна, оскільки в цьому випадку воно вважатиметься спільною власністю (вкрай важко оскаржити презумпцію спільної власності в суді, навіть якщо особи не проживають разом). При вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні стосунки подружжя та дійсні підстави для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, з урахуванням наявності у подружжя неповнолітньої дитини та інших важливих обставин. Після розірвання шлюбу особа має право повернути своє дошлюбне прізвище. У разі розірвання шлюбу за рішенням суду шлюб вважається припиненим з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.

Domestic Case Law

Cправа №685/656/21 (Case No. 685/656/21) Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2022)

Domestic and intimate partner violence

The appellant was convicted of committing systematic physical and psychological violence against his ex-wife. The eyewitnesses to their fights were minor children. Despite the seriousness of the alleged crime, the first-instance court sentenced the appellant to a three-year restriction of liberty, which means holding a person in an open penal institution (“correctional center”) without isolation from society but under supervision and with compulsory engagement in socially useful paid work under a fixed-term labour contract for a term of one to five years. All convicts have the right to wear civilian clothes, have portable personal computers, money, mobile phones. Convicts may be allowed short trips outside the correctional center in the circumstances provided for by law, for example if they need to visit a medical institution. However, the court also discharged him from punishment on probation, meaning that the appellant did not serve the sentence of restriction of liberty, but he had to fulfill other court-imposed obligations during the probationary period. The Court of Appeal overturned the lower court and sentenced the appellant to five months of arrest, which means detention for one to six months with unpaid work on improvements or services to the detention facility. The appellant filed the cassation appeal to the Supreme Court, arguing that the punishment of arrest was not fair. The Supreme Court left the judgment of the Court of Appeal unchanged, noting that the courts should design domestic violence sentences to correct the convicted person and prevent them from committing new crimes. However, the first-instance court did not provide any reasons explaining how correcting the appellant would be possible without a custodial sentence, nor how to take into account that the defendant’s repeated acts of domestic violence. This case is important because it demonstrates how Ukrainian courts can impose minimal punishment for domestic violence, which sends the message that it is not a serious violent crime.

Скаржник був засуджений за вчинення систематичного фізичного та психологічного насильства щодо своєї колишньої дружини. Очевидцями їх конфліктів були неповнолітні діти. Незважаючи на тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачувався чоловік, суд першої інстанції засудив скаржника до трьох років обмеження волі, що полягає у триманні особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типу ("виправному центрі") без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором на строк від одного до п'яти років. Усі засуджені мають право носити цивільний одяг, мати портативні персональні комп’ютери, гроші, мобільні телефони. Засудженим можуть бути дозволені короткострокові виїзди за межі виправного центру у випадках, передбачених законом, наприклад, у разі необхідності відвідування лікувального закладу. Однак, суд також звільнив його від покарання з випробуванням, тобто скаржник не відбував покарання у вигляді обмеження волі, але він повинен був виконувати інші покладені судом обов'язки протягом іспитового терміну. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та засудив скаржника до п’яти місяців арешту, що полягає у триманні особи під вартою від одного до шести місяців із залученням до виконання неоплачуваної роботи з благоустрою арештних домів або поліпшення житлово-побутових умов засуджених. Скаржник подав касаційну скаргу до Верховного Суду, вважаючи несправедливим покарання у вигляді арешту. Верховний Суд залишив рішення апеляційного суду без змін, зазначивши, що суди мають призначати вироки за домашнє насильство, аби виправити засуджених і попередити вчинення ними нових злочинів. Однак суд першої інстанції не навів жодних мотивів, які б пояснювали, яким чином можливе виправлення скаржника без призначення покарання, що пов’язане із позбавленням волі, а також не врахував те, що обвинувачений неодноразово вчиняв насильство в сім’ї. Цей випадок важливий, оскільки він демонструє, як українські суди можуть призначають мінімальне покарання за домашнє насильство, що дає зрозуміти, що це не є серйозний насильницький злочин.