Women and Justice: Search

The applicant, a transgender man who was registered in the civil registry records as “female,” had applied to a Turkish Court for gender reassignment authorization in 2005. The first instance court and the appeal courts rejected his application on the grounds of not being permanently unable to procreate, and therefore not satisfying one of the requirements of Article 40 of the Turkish Civil Code. In 2008, the applicant applied to the European Court of Human Rights alleging that his right to respect for his private life was violated. Upon this application has been notified to the government of Turkey, the applicant filed a new application to a Turkish Court and this time, he was authorized to undergo gender reassignment surgery. The European Court of Human Rights ruled that the initial refusal of the domestic courts to grant authorization for gender reassignment surgery on the grounds that the requirement that he be unable to procreate violated his right to respect to his private life as such interference with his right was not necessary in a democratic society. This ruling of the European Court of Human Rights has been seen as a factor in the Constitutional Court of Turkey’s annulment of the requirement of permanent inability to procreate in Decision No. 2017/165. The Turkish Ministry of Justice’s translation is available to download here: https://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=001-155902&filename=CASE%20OF%20Y.Y.%20v.%20TURKEY%20-%20%5BTurkish%20Translation%5D%20by%20the%20Turkish%20Ministry%20of%20Justice.pdf

The applicant was forced to prostitution by two women when she was 12. She later filed a criminal complaint against the two women and the men who raped her. During the course of the proceedings, the first instance phase of which lasted over seven years, she was attacked or threatened by the relatives of some of the defendants; her request for the transfer of the trial to another place for safety reasons had been denied; she had not been provided any psychological assistance; she had been made to recount the sexual acts in detail on many occasions; she had been subjected to repetitive medical examinations; and the court somehow considered that the sexual acts were not committed by use of threat, force, or violence (which would have resulted in longer prison sentences) and that she “consented” to the acts or she was not “totally unwilling.” The European Court of Human Rights decided that the State had failed to ensure effective application of its criminal laws and thereby failed to fulfill its positive obligations under Article 3 (prohibition of torture and inhuman or degrading treatment) and Article 8 (respect for private life) of the European Convention on Human Rights. This case is important as the Court emphasized the importance of the prevention of the secondary victimization of the victims of sexual offenses and also the diligence required from State parties on the protection of a child who had been the victim of sexual exploitation and abuse. The decision is available in French. An unofficial Turkish translation is available here: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-210354.

Under Article 40 of the Turkish Civil Code, persons wanting to change their gender assignments should apply to the court for authorization. For the court to grant authorization, the following requirements must be met: (i) persons requesting such change must be over the age of 18 and should not be married and (ii) there must be an official health council report from an education and research hospital that they are transgender and gender reassignment is necessary for the preservation of their mental health. Upon verification via an official health council report that such person has undergone a gender reassignment surgery following the authorization of the court, the court will also decide that the necessary amendments be made in the civil registry to reflect the gender identity of the person who has undergone gender reassignment surgery in civil records. Until 2017, Article 40 also required that the person be unable to procreate, but the Constitutional Court found that requirement unconstitutional and struck it down in Decision No. 2017/165.

The applicant alleged that police had tortured him and that the domestic authorities had failed to investigate his complaint in that regard. The applicant was apprehended by the police on suspicion of committing several robberies. According to the applicant, the Chief, Deputy Chief of the Criminal Investigation Unit of the Police Department, and other police officers tortured him during his detention at the police station. Police officers allegedly sought but failed to obtain a confession from him. As submitted by the applicant, police officers punched and kicked him, forced him to stand for a long time with his legs wide apart, attempted to insert a truncheon into his anus, and put a plastic bag over his head, stopping him from breathing. Police officers allegedly took him to the police station garage, where they forced him to undress, handcuffed him to a radiator and poured cold water from a car-wash hose on him until he lost consciousness. The applicant’s mother complained to the Ombudsman who wrote to the Ministry of the Interior calling for an investigation. A doctor examined the applicant and discovered 16 bruises on his face, arms, buttocks and legs (with the largest one measuring 21 x 20 centimeters), as well as sores on his wrists and feet. Subsequently, three forensic medical examinations confirmed that the applicant had injuries that could not have been caused by an accidental fall, but could have been caused by handcuffs and as a result of beatings, as well as the use of other measures of physical influence. The prosecutor’s office instituted a criminal investigation into the allegation that police officers had exceeded their powers by engaging in violent and degrading treatment of the applicant. However, domestic courts repeatedly remitted the case for additional investigation. According to the most recent information at the time of ECtHR proceedings, the investigation remained pending. The ECtHR dismissed the Government’s objection as to the exhaustion of domestic remedies, finding that there had been a violation of Article 3 of the ECHR. The Court emphasized that where an individual was taken into police custody in good health but was found to be injured at the time of release, it was the State’s duty to provide a plausible explanation of the cause of the injury. Given that the Ukrainian authorities had neither proved that the applicant had been injured before his detention nor explained the origin of his injuries, they bore the responsibility for those injuries. That finding alone was sufficient to find a breach of Article 3. In these circumstances, the ECHR concluded that, taken as a whole and having regard to its purpose and severity, the ill-treatment at issue amounted to torture within the meaning of Article 3 of the ECHR. Furthermore, during the course of investigations, deficiencies were evident in relation to the diligence of the investigating authorities, and the investigations had continued for seven-and-a-half years without progressing further than a court of first instance review. The ECHR therefore found that there had been a violation of Article 3 of the ECHR under its substantive and procedural limbs.

Заявник стверджував, що поліція катувала його, а національні органи влади не розслідували його скаргу щодо цього. Заявника було затримано поліцією за підозрою у скоєнні кількох пограбувань. За словами заявника, начальник, заступник начальника відділу кримінального розшуку поліції та інші поліцейські катували його під час тримання під вартою у відділку поліції. Поліцейські нібито намагалися, але не змогли отримати від нього зізнання. Як стверджував заявник, поліцейські били його кулаками і ногами, змушували довго стояти з широко розставленими ногами, намагалися вставити кийок йому в анус і накладали поліетиленовий пакет на голову, не даючи дихати. Поліцейські нібито відвезли його в гараж відділку, де змусили роздягнутися, прикували наручниками до радіатора і поливали холодною водою з шланга для миття автомобілів, поки він не знепритомнів. Мати заявника звернулася до Омбудсмана, який написав до Міністерства внутрішніх справ із закликом до розслідування. Лікар оглянув заявника і виявив 16 синців на обличчі, руках, сідницях і ногах (найбільший з яких мав розміри 21 x 20 сантиметрів), а також виразки на зап'ястях і ступнях. Згодом три судово-медичні експертизи підтвердили, що заявник мав ушкодження, які не могли бути спричинені випадковим падінням, але могли бути спричинені наручниками та в результаті побиття, а також застосування інших заходів фізичного впливу. Прокуратура порушила кримінальну справу щодо перевищення поліцейськими своїх повноважень, вдавшись до насильницьких і принижуючих гідність дій щодо заявника. Однак національні суди неодноразово повертали справу на додаткове розслідування. Згідно з останньою інформацією на момент розгляду справи ЄСПЛ, розслідування залишалося незавершеним. ЄСПЛ відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, визнавши, що було порушено статтю 3 ЄКПЛ. Суд наголосив, що коли особу затримують поліцією в доброму стані здоров'я, але при звільненні виявляють у неї тілесні ушкодження, обов'язок держави полягає в наданні правдоподібного пояснення причини цих ушкоджень. Оскільки українська влада не довела, що заявник отримав ушкодження до його затримання, і не пояснила походження його ушкоджень, вона несе відповідальність за ці ушкодження. Цього висновку було достатньо для встановлення порушення статті 3. За таких обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що з огляду на цілі і тяжкість, жорстоке поводження у цій справі становило тортури у розумінні статті 3 ЄКПЛ. Крім того, в ході розслідувань були виявлені недоліки у старанності слідчих органів, і розслідування тривало протягом семи з половиною років без просування далі суду першої інстанції. Таким чином, ЄСПЛ визнав, що було порушено статтю 3 ЄКПЛ за її матеріальним і процесуальним аспектами.

The applicant complained to the ECtHR that (i) he was ill-treated by police officers and (ii) the domestic authorities had failed to effectively investigate his allegations in violation of Article 3 of the ECHR. The applicant had been arrested by police officers of the drug crimes unit and taken to a police station. According to the applicant, he was mistreated in order to make him confess. In particular, he alleged that he was threatened with rape, kicked and hit on the head and torso, threatened with weapons, and dropped face down on the floor while handcuffed. As a result, he lost consciousness several times. On arrival at the station, the applicant’s mother found him with bruises on his face, a swollen chin, and handcuff marks on his wrists. The applicant was released after he signed documents stating that he had no complaints against the police. Following his release and subsequent complaints, the prosecutor's office refused to institute criminal proceedings against the police officers. The national courts repeatedly set aside decisions to refuse to initiate criminal proceedings and ordered additional inquiries. However, the prosecutor’s office continued to refuse to initiate criminal proceedings for over two years. The ECtHR concluded that these complaints should be considered exclusively under the substantive and procedural aspects of Article 3 of the ECHR. The Government argued that the applicant's complaints were groundless because the emergency medical assistant had not recorded any bodily injuries on the applicant, but the Court found this argument not credible and rejected it. Noting that the burden of explanation rested on the Government, the Court concluded that the Government had not demonstrated that the applicant's injuries had been caused in a manner other than as a result of ill-treatment by police officers. Thus, there had been a violation of the substantive aspect of Article 3 of the ECHR. In response to the applicant's complaints about the lack of effective investigation into his allegations, the ECtHR reiterated that the prosecutor's office had only considered the relevant complaints within the framework of investigative checks, and no criminal investigation had been initiated. The national courts had also repeatedly instructed the prosecutor's office to conduct additional investigations, but the prosecutor’s office ignored those instructions. Thus, the ECtHR concluded that the national authorities had failed to ensure an effective investigation into the applicant's allegations of ill-treatment in violation of the procedural aspect of Article 3 of the ECHR.

Заявник скаржився до ЄСПЛ на (i) жорстоке поводження з боку поліцейських, а також на те, що (ii) національні органи влади не провели ефективного розслідування його заяв у порушення статті 3 ЄКПЛ. Заявника було затримано співробітниками підрозділу боротьби з наркотиками та доставлено до поліцейського відділку. За словами заявника, з ним жорстоко поводилися, щоб змусити його зізнатися у скоєнні кримінального правопорушення. Зокрема, він стверджував, що йому погрожували зґвалтуванням, били по голові та тулубу, погрожували зброєю та кидали обличчям донизу на підлогу в наручниках. У результаті він кілька разів втрачав свідомість. Після прибуття до відділку, мати заявника виявила у нього синці на обличчі, набряклий підборіддя і сліди від наручників на зап'ястях. Заявника було звільнено після підписання документів, у яких він заявив, що не має претензій до поліції. Після його звільнення та подальших скарг прокуратура відмовилася порушувати кримінальні справи проти поліцейських. Національні суди неодноразово скасовували рішення про відмову в порушенні кримінальних справ і наказували провести додаткові розслідування. Проте прокуратура продовжувала відмовляти у порушенні кримінальних справ понад два роки. ЄСПЛ дійшов висновку, що ці скарги слід розглядати виключно в контексті матеріальних і процесуальних аспектів статті 3 ЄКПЛ. Уряд стверджував, що скарги заявника були безпідставними, оскільки медичний працівник швидкої допомоги не зафіксував у заявника тілесних ушкоджень, але суд не визнав цей аргумент переконливим і відхилив його. Відзначивши, що обов'язок пояснення лежав на Уряді, суд дійшов висновку, що Уряд не продемонстрував, що ушкодження заявника були спричинені іншим способом, ніж в результаті жорстокого поводження з боку поліцейських. Таким чином, було встановлено порушення матеріального аспекту статті 3 ЄКПЛ. У відповідь на скарги заявника щодо відсутності ефективного розслідування його заяв, ЄСПЛ підкреслив, що прокуратура розглядала відповідні скарги лише в рамках слідчих перевірок, а кримінальне розслідування не було розпочато. Національні суди також неодноразово доручали прокуратурі проводити додаткові розслідування, але прокуратура ігнорувала ці інструкції. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні органи влади не забезпечили ефективного розслідування заяв про погане поводження, що є порушенням процесуального аспекту статті 3 ЄКПЛ.

The applicant was registered as a boy at birth in Ukraine, with a male name. Throughout the decision, the European Court of Human Rights (“ECtHR”) referred to the applicant with male pronouns with which the applicant does not identify. This summary will use female pronouns in line with the applicant’s identity. According to the applicant, she never identified with the assigned male gender. She was diagnosed with Klinefelter syndrome (mosaic form), hypergonadotropic hypogonadism (diminished functional activity of the testes), bilateral cryptorchidism (undescended testes), and intersexualism. The applicant requested that the Civil Status Registration Office amend her birth certificate from “male” to “female,” which was rejected in the absence of a medical certificate proving that she had undergone gender reassignment procedures. The applicant challenged that refusal before the courts. She argued that the statutory rules on changing, renewing or annulling civil status registration records provided the possibility of changing one’s civil records following gender reassignment/correction. Under the legislation in force, however, seeking the legal reassignment of one’s gender was possible only in cases of transsexualism. The domestic courts found against the applicant, noting that the legislation provided that civil status records of transsexual persons could be changed following gender reassignment/correction but did not cover the situation of intersex people. However, the court held that it remained open for the applicant to seek a judicial decision acknowledging that her gender had been erroneously defined as male at birth. Accordingly, her identity documents could be subsequently altered on those grounds. The applicant complained to the ECtHR on the grounds that there was no procedure in Ukraine allowing intersex people to change their gender and name records according to their self-identification and that she had suffered discrimination in the enjoyment of her rights under European Convention on Human Rights (“ECHR”) for being an intersex person, relying on Articles 8, 13, and 14 of the ECHR. The ECtHR noted that the applicant did not exhaust domestic remedies; namely, she had not embarked on the route suggested by the domestic courts. In the absence of legal provisions explicitly covering intersex people, she had not considered basing her claim on the Rules “as on changing, renewing or annulling civil status registration records” the domestic court guided her. Overall, the ECtHR considered there was no reason for the applicant to insist on the absence of a legal mechanism instead of trying the one suggested by the administrative court, which could not be regarded as obviously futile. The complaint was therefore inadmissible.

При народженні (в Україні) Заявник була зареєстрована як хлопчик з чоловічим ім'ям. В рішенні ЄСПЛ звертався до заявника з чоловічими займенниками, з якими вона себе не ідентифікується. У цьому резюме будуть використовуватися жіночі займенники відповідно до ідентифікації заявника. Заявник ніколи не ідентифікувалась з призначеною їй чоловічою статтю. В неї була встановлено діагноз Клайнфельтера (мозаїчна форма), гіпергонадотропний гіпогонадизм (знижена функціональна активність яєчників) та білатеральний крипторхідизм (неопущення яєчок) і інтерсексуальність. Заявник звернулась до Органу реєстрації цивільного стану з проханням змінити свою стать у свідоцтві про народження з "чоловічого" на "жіноче", що було відхилено через відсутність медичного свідоцтва, яке б довело, що вона пройшла процедури зміни статі. Заявник оскаржила цю відмову в суді. Вона стверджувала, що законодавчі правила щодо зміни, оновлення або анулювання записів про реєстрацію цивільного стану передбачають можливість зміни власних громадянських записів після зміни/корекції статі. Однак, згідно з чинним законодавством, юридична зміна статі була можлива лише у випадку транссексуальності. Національні суди вирішили справу не на користь заявника, зауваживши, що законодавство передбачало, що записи про громадянський стан транссексуальних осіб можна було змінити після зміни/корекції статі, але не охоплювало ситуацію інтерсексуальних осіб. Однак суд постановив, що заявник може звернутися до суду з позовом про визнання того, що її стать при народженні була помилково визначена як чоловіча. Відповідно, її документи, що посвідчують особу, могли бути подальше змінені з цих підстав. Заявник скаржився до Європейського суду з прав людини з тим, що в Україні відсутня процедура, яка дозволяла б інтерсексуальним особам змінювати свої записи про стать та ім'я відповідно до їх самоідентифікації, і що вона страждав від дискримінації у користуванні своїми правами згідно з Конвенцією про права людини за те, що вона є інтерсексуальною особою, поклавшись на статті 8, 13 та 14 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що заявник не вичерпала внутрішні засоби правового захисту; зокрема, вона не скористалась варіантом, який пропонували національні суди. У відсутності правових положень, які явно охоплювали б інтерсексуальних осіб, вона не розглядала можливість засновувати свій позов на Правилах "про зміну, оновлення або анулювання записів про реєстрацію цивільного стану", як національний суд скерував її. Загалом, ЄСПЛ вважав, що немає підстав для того, щоб заявник наполягала на відсутності правового механізму, замість спроби використати той, який пропонував адміністративний суд, що не може розглядатися як очевидно марною. Скарга була відхилена.

The respondent, a 42-year old man, was charged with child trafficking and rape of five minor girls aged between 9 and 13. The trial court convicted him of trafficking the children and sentenced him to eight years in prison, but not guilty of rape. The Supreme Court affirmed the trial court verdicts after the state appealed, but increased the sentence. The court found that child-complainants’ testimonies were too inconsistent to prove rape. While the trial court theorized that the children could have been coached, the Supreme Court found that theory baseless and instead considered that they “were children of tender age and therefore the power of memory and their ability to narrate events accurately and consistently may not be the same as an adult.” Both courts found the medical evidence insufficient and inconclusive regarding rape. As a result of these issues, the respondent was found not guilty of the rape offenses, which the Supreme Court affirmed on appeal. However, despite the “tenuous” testimony of the child-complainants, both courts found the respondent guilty of four counts of trafficking children for sexual exploitation. Finding that the trial court gave too much weight to the respondent’s personal circumstances and pretrial detention “at the expense of […] the seriousness of the offences and the interests of society,” the Supreme Court resentenced the respondent to 18 years in prison.

The petitioner requested that the army (“the respondent”）assign her to the air force for training as a pilot. The respondent argued that the huge investment involved in training a pilot was not justified for women since the service time of women was shorter than men; the time of pregnancy or childbirth would also disrupt the daily air force training. The petitioner argued that the respondent failed to prove that women joining aviation would seriously harm national security, which was against common sense and experience. The Supreme Court sitting as the High Court of Justice held that the budgetary and planning considerations did not justify a general policy of rejecting all women from aviation courses.

The law aims to generate change in business culture and promote awareness of women’s rights. The law allows the Ministry of Economy and Industry to provide substantial monetary incentives and annual grants to private sector employers that initiate programs that advance and integrate women in the workplace. For example, employers might meet eligibility criteria by modifying their workplace and offering work conditions to address the needs of women and parents.