Ukraine

Legislation

Кодекс законів про працю України № 322-VIII 1971, статті 179, 183: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною, перерва для годування (Labor Code, arts. 179, 183: maternity leave, childcare leave, breastfeeding breaks) (1971)


Employment discrimination

Article 179 of the Code of Labor Laws establishes that women shall be granted a paid maternity leave for 70 calendar days before childbirth and for 56 calendar days after childbirth, counting from the day of childbirth. A positive step in gender policy is the adoption of the Law of Ukraine 'On Amendments to Certain Legislative Acts Concerning Ensuring Equal Opportunities for Mothers and Fathers to Care for a Child'. Thus, this Law added the following rules to Article 179: (i) at the woman's or man’s request, they shall be granted childcare leave before the child reaches the age of three, with the payment of benefits during these periods in accordance with the law; (ii) enterprises, institutions, and organizations can, at their own expense, provide one of parents with partially paid leave and unpaid childcare leave for a longer period; (iii) if a child needs home care, a woman or a man shall be granted unpaid leave for the duration specified in the medical recommendation, but not longer than when the child reaches the age of six. Before these amendments, the child's father could receive such a leave on the basis of an official document, for example, which confirmed that the child's mother started work before the end of her leave, and maternity benefits ended. This was also facilitated by stereotypes that childcare is a "female" role and duty. Now parents have the right to choose which parent will take leave, and which parent will work. Article 183 guarantees the right of a woman who has a child under the age of 18 months to additional breaks for breastfeeding, in addition to the general rest and lunch break. Breastfeeding breaks shall be included in working hours and paid the average salary.

Стаття 179 Кодексу законів про працю встановлює, що жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів. Позитивним кроком у ґендерній політиці є прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька щодо догляду за дитиною". Так, цим Законом статтю 179 доповнено наступними нормами: (I) за бажанням жінки або чоловіка їм надається відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою допомоги протягом цих періодів відповідно до закону; (II) підприємства, установи та організації можуть за власний рахунок надавати одному з батьків частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати по догляду за дитиною на більший строк; (III) якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці або чоловіку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, зазначеною в медичному висновку, але не довше досягнення дитиною шестирічного віку. До цих змін батько дитини міг отримати таку відпустку на підставі офіційного документа, наприклад, який підтверджував, що мати дитини вийшла на роботу до закінчення відпустки, а виплата допомоги по вагітності та пологах припинилася. Цьому також сприяли стереотипи про те, що догляд за дитиною – це "жіноча" роль і обов'язок. Тепер батьки мають право вибирати, хто з батьків піде у відпустку, а хто працюватиме. Стаття 183 гарантує право жінці, яка має дитину віком до 18 місяців, на додаткові перерви для годування, крім загальної перерви для відпочинку харчування. Перерва для годування включається в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.



Кодекс законів про працю № 322-VIII 1971, статті 178: переведення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, на легшу роботу (Labor Code, art. 178: work transfer rules for pregnant women, women with young children) (1971)


Employment discrimination, Gender discrimination

Article 178 of the Labor Code provides for the right of pregnant women and women with children under the age of three to request that their employer reduce the woman’s production and service rates, or transfer her to easier work in order to avoid dangerous conditions while maintaining her pay from her original position. At the same time, the woman must provide her employer with an appropriate medical documentation confirming the pregnancy and the impossibility of performing the original work. While the employer is making the decision about whether to provide the pregnant woman with another job, she must be released from work and all work days missed during that time must be paid. Women who have children under the age of three who can no longer perform their previous job also have the right to request that they be transferred to another job before the child reaches the age of three and preserve their earnings from their previous work.

Стаття 178 Кодексу законів про працю України встановлює, що вагітна жінка та жінка, яка має дітей віком до трьох років, має право вимагати від роботодавця зниження норм виробітку та обслуговування або переведення її на легшу роботу з метою уникнення шкідливих умов із збереженням оплати праці, яку вона мала на попередній посаді. При цьому, жінка повинна надати своєму роботодавцю відповідну медичну документацію, що підтверджує вагітність і неможливість виконувати первинну роботу. Поки роботодавець приймає рішення про надання вагітній жінці іншої роботи, її необхідно звільнити від роботи та оплатити всі пропущені за цей час робочі дні. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, які не можуть виконувати попередню роботу, також мають право вимагати переведення їх на іншу роботу до досягнення дитиною трирічного віку із збереженням заробітку за попередньою роботою.



Кодекс законів про працю України № 322-VIII 1971, статті 63, 176-177: заборона надурочних робіт для жінок, а також пільги вагітним і жінкам, які мають дітей (Labor Code, arts. 63, 176-177: overtime work rules for pregnant women, women with young children) (1971)


Abortion and reproductive health rights, Employment discrimination, Gender discrimination

Article 63 of the Code of Labor Laws prohibits overtime work for pregnant women and women with children under the age of three. This rule is meant to protect women, but at the same time it makes them vulnerable to discrimination. The direct application of this rule violates women's right to freely choose their work, restricts women's access to jobs for which additional payment is provided (for example, under the hourly payment system, overtime work is paid at doubled hourly rate), and can also inhibit women’s career and professional growth. In addition, such a prohibition leads to the unofficial, unsanctioned employment of women in such types of work, which leads to women lacking legal protection and adequate wages. Articles 176-177 determine that women are not allowed to work on nights or weekends. These articles also prohibit employers from sending pregnant women and women with children under three on business trips. Women with children aged three to fourteen, or children with disabilities cannot work overtime, and they cannot be sent on business trips without their consent. These rules also apply to men with children, but only if they are raising them without a mother permanently or long-term (for example, the mother is receiving long-term medical care). This approach discriminates against both men and women, and further reinforces stereotypes that child care is exclusively a woman's duty. For violations of these prohibitions, the Code of Labor Laws provides for fining the employer the amount of the minimum wage for each such violation (currently 6,700 hryvnias).

Статтею 63 Кодексу законів про працю забороняється надурочна робота вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Це правило покликане захистити жінок, але водночас воно робить їх уразливими до дискримінації. Пряме застосування цієї норми порушує право жінок на вільний вибір роботи, обмежує доступ жінок до робіт, за які передбачена додаткова оплата праці (наприклад, за погодинної системи оплати праці понаднормова праця оплачується у подвійному розмірі годинної ставки), а також може перешкоджати. кар'єрному і професійному росту жінки. Крім того, така заборона призводить до неофіційного незаконного працевлаштування жінок на такі види робіт, що призводить до того, що жінки не мають правового захисту та належної оплати праці. Статті 176-177 визначають, що жінки не можуть працювати у нічний час та у вихідні дні. Ці статті також забороняють роботодавцям направляти у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть працювати понаднормово, а також направлятися у відрядження без їх згоди. Ці правила поширюються і на чоловіків, які мають дітей, але тільки в тому випадку, якщо вони виховують їх постійно або тривалий час без матері (наприклад, мати перебуває на тривалому лікуванні). Такий підхід дискримінує як чоловіків, так і жінок і ще більше зміцнює стереотипи про те, що догляд за дітьми є виключно жіночим обов’язком. За порушення цих заборон Кодексом законів про працю передбачено накладення штрафу на роботодавця в розмірі мінімальної заробітної плати за кожне таке порушення (зараз це 6700 гривень).



Кодекс законів про працю України № 322-VIII 1971, статті 56, 60(1)-60(2): неповний робочий день та дистанційна робота жінок (Labor Code, arts. 56, 60(1)-60(2): part-time and remote work for women) (1971)


Abortion and reproductive health rights, Employment discrimination, Gender discrimination

Article 56 of the Labor Code stipulates the employer's obligation to set part-time working hours for certain categories of employees, including (i) pregnant women; (ii) women with children under the age of 14 and/or a child with a disability; (iii) women caring for a sick family member. The scope of their labor rights is not limited; such women still have the right to a full-time vacation and social benefits. For part-time work days, a person is paid in proportion to the time worked. Article 60-1 provides for the right of pregnant women and women with children to choose to work from home. At the same time, a woman can work from home only if: (i) it is possible, taking into account the nature of the work they performed and (ii) employer has the appropriate resources and means to do so.

Стаття 56 Кодексу законів про працю України передбачає обов’язок роботодавця встановлювати неповний робочий час для окремих категорій працівників, у тому числі (I) для вагітних жінок; (II) жінок, які мають дітей віком до 14 років та/або дитину з інвалідністю; (III) жінок, які доглядають за хворим членом сім'ї. Обсяг їх трудових прав не обмежений; такі жінки зберігають право на повну відпустку та соціальні виплати. За неповний робочий день робота особа оплачується пропорційно відпрацьованому часу. Стаття 601 передбачає право вагітних жінок і жінок, які мають дітей, вибирати роботу вдома. Водночас жінка може працювати вдома, лише якщо: (I) це можливо з урахуванням характеру виконуваної роботи та (II) роботодавець має для цього відповідні ресурси та засоби.



Цивільний кодекс України № 435-IV 2003, статті 1258-1259, 1261-1265: принципи спадкування за законом (Civil Code, arts. 1258-1259, 1261-1265: principles of inheritance by law) (2003)


Property and inheritance rights

Article 1258 of the Civil Code of Ukraine defines the rules of intestate inheritance, or inheritance without a will. If a person did not write a will, or made a will and canceled it before their death, then inheritance proceeds in accordance with the legislation. The grounds for inheritance according to law can be family relationships, adoption, or dependence on the testator for at least five years before his death. For example, children of the testator, including those who were born after his death, parents of the deceased person, and the surviving spouse have the right to inherit as heirs of the first line. Each of five lines of heirs (defined in Articles 1261-1265) receives the right to inherit in the order set in legislation. Only the types of heirs enumerated in legislation are eligible for inheritance rights at law. However, the order in which the heirs receive the right to inherit according to the law can be changed by a notarized agreement of the interested heirs. It is important to note that persons who lived with the testator as a family for at least five years before their death have the right to inherit as heirs of the fourth line. This means that, while the legally registered wife of a man who died intestate will inherit as an heir of the first line, a woman who lived in a civil (unregistered) marriage with a man who died intestate can only inherit as a heir of the fourth line. Accordingly, the probability that a woman in a civil marriage will inherit property after the death of her civil husband is rather low because there are likely to be higher-line heirs who will inherit before her. Moreover, a woman who lived in a civil marriage with the deceased must prove in court that they lived together as family and were not in any other marriage. Appropriate evidence of living as family without marriage registration are, for example: (i) birth certificates of children; (ii) photos, letters, or documents demonstrating that they operated a joint farm, etc.

Стаття 1258 ЦК України визначає правила спадкування без заповіту. Якщо особа не склала заповіту або склала заповіт і скасувала його перед смертю, то спадкування відбувається відповідно до законодавства. Підставою для спадкування за законом можуть бути родинні зв'язки, усиновлення або перебування на утриманні спадкодавця не менше п'яти років до його смерті. Наприклад, право на спадкування як спадкоємці першої черги, мають діти спадкодавця, у тому числі ті, що народилися після його смерті, батьки померлого та той з подружжя, який пережив. Кожна з п'яти черг спадкоємців (визначених статтями 1261-1265) отримує право на спадкування в порядку, встановленому законодавством. Право на спадкування за законом мають лише види спадкоємців, перелічені в законодавстві. Але черговість виникнення спадкоємцями права на спадкування за законом може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців. Важливо зазначити, що право на спадкування як спадкоємці четвертої черги мають особи, які проживали зі спадкодавцем сім’єю не менше п’яти років до його смерті. Це означає, що, якщо жінка, перебувала в офіційно зареєстрованому шлюбі із чоловіком, який помер без заповіту, то вона спадкує як спадкоємець першої черги, а жінка, яка проживала в цивільному (незареєстрованому) шлюбі з чоловіком, який помер без заповіту, може успадкувати лише як спадкоємець четвертої черги. Відповідно ймовірність того, що жінка, яка перебуває у цивільному шлюбі, успадкує майно після смерті цивільного чоловіка, є досить низькою, оскільки, ймовірно, будуть спадкоємці попередніх черг, які успадкують раніше неї. Крім того, жінка, яка проживала з померлим у цивільному шлюбі, повинна довести в суді, що вони проживали разом сім'єю і не перебували в іншому шлюбі. Відповідними доказами проживання сім'єю без реєстрації шлюбу є, наприклад: (I) свідоцтва про народження дітей; (II) фотографії, листи або документи, які підтверджують, що вони керували спільним господарством тощо.



Цивільний кодекс України № 435-IV 2003, статті 1243: заповіт подружжя (Civil Code, art. 1243: spouses' joint will) (2003)


Property and inheritance rights

This article established the right of married couples to create a joint will to manage the inheritance of property that the spouses own together. Under a joint will, the deceased spouse’s share of the spouses’ joint property passes to the surviving spouse. No one else can inherit property included in a joint will until after the death of the second spouse. For example, if the spouses made a joint will in which they bequeathed their property to their children in equal shares, the children will be able to receive the inheritance (only after death of both spouses). Each of the spouses has the right to refuse to create or retract such a will. Only a man and a woman who are officially in registered marriage may create a joint will. Cohabitation of a woman and a man without marriage is insufficient to make a joint will. In addition, a joint will can only govern property owned jointly by the spouses (for example, a house purchased during marriage).

Цією статтею встановлено право подружжя на створення спільного заповіту щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя. За спільним заповітом частка померлого у спільному майні подружжя переходить до того з подружжя, який його пережив. Ніхто інший не може успадкувати майно, включене у спільний заповіт (лише після смерті другого з подружжя). Наприклад, якщо подружжя склало спільний заповіт, в якому заповідало своє майно дітям у рівних частках, то діти зможуть отримати спадщину лише після смерті обох з подружжя. Кожен із подружжя має право відмовитися від складання або скасувати такий заповіт. Скласти спільний заповіт можуть тільки чоловік і жінка, які перебувають в офіційно зареєстрованому шлюбі. Для складання спільного заповіту недостатньо спільного проживання жінки та чоловіка без шлюбу. Крім того, спільний заповіт може складатись лише щодо майна, яке є спільною власністю подружжя (наприклад, будинок, придбаний під час шлюбу).



Цивільний кодекс України № 435-IV 2003, статті 1241: право непрацездатної вдови на обов'язкову частку у спадщині (Civil Code, Art. 1241: incapacitated widow's right to share of inheritance) (2003)


Property and inheritance rights

Article 1241 of the Civil Code of Ukraine provides for a special type of inheritance regardless of the content of the will. This article establishes the rule that a certain category of heirs, including incapacitated widows, will inherit half of the share (“compulsory share”) that would belong to them pursuant to inheritance by law. An “incapacitated citizen” is, for example, a person who has reached the age at which they have the right to a pension, a person with a disability, etc. This rule is meant to protect the testator’s closest relatives. The court may reduce size of a compulsory share, depending on the relationship between the heirs and the testator, as well as other significant circumstances (for example, the heir’s property status). According to the law, it is not possible to deprive the heir of the right to a compulsory share in the inheritance.

Статтею 1241 ЦК України передбачає особливий вид спадкування незалежно від змісту заповіту. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким певна категорія спадкоємців, у тому числі непрацездатні вдови, успадковує половину частки ("обов’язкової частки"), яка належала б їм в порядку спадкування за законом. "Непрацездатним громадянином" є, наприклад, особа, яка досягла віку, з якого вона має право на пенсію; особа з інвалідністю тощо. Ця норма покликана захистити найближчих родичів спадкодавця. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки залежно від відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, майнового стану спадкоємця). Відповідно до закону, позбавити спадкоємця права на обов'язкову частку у спадщині не можна.



Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-IV 2004, статті 350(5) - 350(7): розгляд справи про видачу обмежувального припису (Civil Procedure Code, arts. 350(5)-350(7): consideration of a restraining order extension) (2004)


Domestic and intimate partner violence, Stalking

Article 3505 of the Civil Procedure Code of Ukraine stipulates that the applicant and the interested persons should participate in the court’s decision to grant a restraining order. If the applicant is subjected to threats of the further discrimination or violence, the case may be considered without the applicant’s participation. If a duly notified an offender does not appear, their absence shall not interfere with the decision to issue a restraining order. The decision to issue a restraining order must be considered not later than 72 hours after receiving the application and assignment of the case to the court in order to protect the interests of the victim. During the hearing, the applicant should prove the facts that the offender committed one of the types of violence under Article 1 of the Law of Ukraine 'On Prevention and Combating Domestic Violence' (for example, economic or psychological violence). If the court grants the application for a restraining order, the judgment shall be immediately enforced, which may not be suspended during any subsequent appeal. A restraining order is issued for a period of one to six months with the possibility of its extension. A settlement agreement between the victim and the offender is not allowed in such cases. Intentional failure to comply with the restraining order, or intended evasion of the offender treatment program, shall be punishable by arrest for a term of up to six months or restriction of liberty for up to two years (i.e., non-compliance with a court decision entails criminal liability).

Статтею 3505 Цивільного процесуального кодексу України передбачено участь заявника та заінтересованих осіб в ухваленні судом рішення про видачу обмежувального припису. Якщо заявнику погрожують подальшою дискримінацією чи насильством, справа може бути розглянута без участі заявника. Неявка належним чином повідомленого правопорушника не перешкоджає прийняттю рішення про видачу обмежувального припису. Рішення при видачу обмежувального припису має бути прийнято не пізніше 72 годин з моменту надходження заяви та направлення справи до суду з метою захисту інтересів потерпілого. Під час розгляду справи заявник повинен довести факти вчинення правопорушником одного з видів насильства, передбаченого статтею 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" (наприклад, економічне чи психологічне). Якщо суд задовольняє заяву про видачу обмежувального припису, рішення підлягає негайному виконанню, яке не може бути призупинено під час подальшого оскарження. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців з можливістю його продовження. Мирова угода між потерпілим і правопорушником у таких випадках не допускається. Умисне невиконання запобіжного заходу або умисне ухилення від програми лікування порушника караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років (тобто невиконання рішення суду тягне за собою кримінальну відповідальність).



Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-IV 2004, статті 350(2)-350(3): заявники та заінтересовані особи у справах про видачу обмежувального припису (Civil Procedure Code, arts. 350(2)-350(3): issuance of restraining order) (2004)


Domestic and intimate partner violence, Stalking

Article 3502 lists the persons who can apply to the court for a restraining order, which means a judicial measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety. For example, the court may order a ban on staying in the common residence with the victim of domestic violence; prohibition to approach within a specified distance to the victim’s place of residence, study, work, or other frequently visited locations; prohibition to contact the victim. The following categories of persons are eligible to apply for a restraining order: (i) a person who has suffered from domestic violence, or their representative; (ii) a person who has suffered from gender-based violence, or their representative; (iii) parents and other legal representatives of a child who suffered from domestic violence or gender-based violence; (iv) a guardian representing the interests of an incapable person who has suffered from domestic violence or gender-based violence.

Стаття 3502 містить перелік осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису, що означає встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Наприклад, суд може встановити заборону на перебування у спільному місці проживання з жертвою домашнього насильства; заборону наближатися на визначену відстань до місця проживання, навчання, роботи чи інших місць, які часто відвідує потерпілий; заборону контактувати з потерпілим. Право на подання заяви про видачу обмежувального припису мають наступні категорії осіб: (I) особа, яка постраждала від домашнього насильства, або її представник; (II) особа, яка постраждала від ґендерно зумовленого насильства, або її представник; (III) батьки та інші законні представники дитини, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства; (IV) опікун, який представляє інтереси недієздатної особи, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства.



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, стаття 74: право власності на майно під час проживання в цивільному шлюбі (Family Code, art. 74: title to property in civil marriage) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

Article 74 of the Family Code of Ukraine establishes rules governing property division in “civil marriages,” meaning that a woman and a man live together as a family but are not legally married to each other or to anyone else. Any property acquired by a couple in a civil marriage while living together is their joint property that will be shared or divided equally after the marriage ends, unless otherwise defined in a written agreement. Thus, in theory, the legal status of the property acquired by persons in a civil marriage is the same as the legal status of the property of the spouses. However, it is not always clear how to prove the existence of a valid civil marriage, which often leaves women without property rights protection when such relationships end. For example, a civil husband or wife claiming property rights based on civil marriage must establish when the civil marriage began in order to determine the property acquired during its existence, but the legislation does not clearly define the terms “cohabitation” or “living as a family.” Most often, cohabitation is proven by testimony of witnesses and documents (for example, documents confirming expenses for joint property).

Стаття 74 Сімейного кодексу України встановлює правила поділу майна у "цивільному шлюбі", тобто, коли жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але їх шлюб офіційно незареєстрований між собою чи з кимось іншим. Будь-яке майно, придбане подружжям у цивільному шлюбі під час спільного проживання, є їхньою спільною власністю, яка буде поділена порівну після припинення шлюбу, якщо інше не визначено письмовим договором. Таким чином, в теорії правовий статус майна, набутого особами у цивільному шлюбі, збігається з правовим статусом майна подружжя. Однак, не завжди зрозуміло, як довести наявність дійсного цивільного шлюбу, що часто залишає майнові права жінок незахищеними після припинення таких відносин. Наприклад, цивільний чоловік або дружина, який/яка претендує на майнові права на підставі цивільного шлюбу, має встановити час виникнення цивільного шлюбу, але законодавством чітко не визначено поняття "спільне проживання" чи "проживання однією сім’єю". Найчастіше спільне проживання підтверджується показаннями свідків і документами (наприклад, документами, що підтверджують витрати на спільне майно).



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, статті 68-70: право на спільне майно після розірвання шлюбу (Family Code, arts. 68-70: rights to joint property after divorce) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

These articles determine the legal consequences related to joint property of the spouses after the dissolution of the marriage. Dissolution of marriage shall not terminate the joint ownership of any property acquired in marriage, meaning that co-owners shall manage any property that remains in their joint ownership upon divorce only on the basis of their mutual agreement. However, the Family Code protects the rights of divorced spouses: (i) they can agree to divide ownership of the joint property or (ii) apply to the court to the divide the joint property after the dissolution of the marriage. As a general rule, any joint property must be allotted to the spouses in equal shares unless otherwise agreed or contracted. However, in determining the division of joint property, the court may divert from the rule of equal shares in the light of any vital circumstances, such as either spouse was not contributing to the family maintenance, concealed assets, eliminated or caused damage to any joint assets, or used any joint assets in a way that was detrimental to the family interests. Children living with one of the spouses in itself is not a reason for increasing the share in the property of one of the spouses.

Ці статті визначають правові наслідки щодо спільного майна подружжя після розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє право спільної власності на будь-яке майно, набуте в шлюбі, тобто співвласники розпоряджаються майном, яке залишається в їхній спільній власності після розірвання шлюбу, лише за взаємною згодою. Проте, Сімейний кодекс захищає права розлученого подружжя: (I) вони можуть домовитися про поділ спільного майна або (II) звернутися до суду з позовом про поділ спільного майна після розірвання шлюбу. За загальним правилом будь-яке спільне майно подружжя має бути розподілене між подружжям у рівних частках, якщо інше не встановлено домовленістю чи договором. Однак, вирішуючи питання про поділ спільного майна, суд може відхилитися від правила рівних часток у світлі будь-яких життєво важливих обставин, наприклад, якщо будь-хто з подружжя не брав участі в утриманні сім’ї, приховував активи, знищив або завдав шкоди будь-якому спільному майну або використовував будь-які спільні активи у спосіб, який завдавав шкоди інтересам сім’ї. Саме по собі проживання дітей з одним із подружжя не є підставою для збільшення частки у майні одного з подружжя.



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, статті 60-63, 65: набуття та право управління майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (Family Code, arts. 60-63, 65: right of spouses to manage jointly owned property) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

Articles 60-61 state that any property acquired during marriage shall be jointly owned by the spouses regardless of whether either spouse did not make their own income for a valid reason (studies, household matters, children care, sickness, etc.). Unless proven otherwise, every item acquired in marriage other than individual-use items shall be deemed to be jointly owned by the couple. Article 62 states that if a spouse’s property has significantly grown in value during the marriage (term “significantly grown in value” is subject to an evaluation comparing the value of the property before and after improvements due to joint labor or monetary expenses of the second spouse), the court may find that such property is jointly owned by the spouses. Articles 63-65 determine that the spouses shall have equal rights to own, possess, use, and manage any belongings owned jointly by them unless they agree otherwise.

У статтях 60-61 встановлено, що будь-яке майно, набуте за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя незалежно від того, що хтось із подружжя не отримував власних доходів з поважних причин (навчання, побутові справи, догляд за дітьми, хвороба тощо). Якщо не буде доведено інше, кожна річ, придбана у шлюбі, крім речей особистого користування, вважається спільною власністю подружжя. Стаття 62 визначає, що якщо майно подружжя за час шлюбу істотно збільшилось у вартості (термін "істотне збільшення вартості" підлягає оцінці, шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень, внаслідок спільної праці чи грошових витрат другого з подружжя), суд може визнати таке майно спільною сумісною власністю подружжя. Статті 63-65 визначають, що подружжя має рівні права власності, володіння, користування та управління будь-яким майном, яке є їх спільною власністю, якщо вони не домовилися про інше.



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, Статті 57, 59: право дружини та чоловіка на приватну власність (Family Code, arts. 57, 59: right of wife and husband to own individual private property) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

Article 57 of the Family Code of Ukraine defines a list of types of property that are not considered joint property of spouses, for example: (i) any property acquired by either spouse before getting married; (ii) any property acquired under a gift agreement or as heritage during the marriage; (iii) any property acquired during marriage with one spouse’s own money; (iv) personal items such as jewelry, even if acquired with money owned jointly by the spouses, etc. However, according to Ukrainian legislation and judicial practice, there is a presumption of joint spousal ownership: it is assumed that all property of the spouses is their joint property and subject to division, until proven otherwise. When deciding whether property belongs to both spouses, Ukrainian courts are guided by criteria including the time of acquisition of the property and the funds with which such property was acquired (source of acquisition). For example, if property was acquired with personal funds during the marriage, the property is not joint property of the spouses, but rather is the personal private property of the spouse who purchased it. At the same time, if it is not confirmed that the property was bought with personal funds, the presumption of joint ownership of the spouses will remain. The spouse contesting the claim that the property is individual property bears the burden of rebutting the presumption of joint. When managing property, Article 59 requires that spouses must consider the interests of the child and other family members who are lawfully authorized to use their property.

Стаття 57 Сімейного кодексу України визначає перелік видів майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, наприклад: (I) будь-яке майно, набуте одним із подружжя до шлюбу; (II) будь-яке майно, набуте за договором дарування або в порядку спадкування; (III) будь-яке майно, придбане під час шлюбу за особисті кошти одного з подружжя; (IV) особисті речі, такі як ювелірні вироби, навіть якщо вони придбані за кошти, які є спільною власністю подружжя, тощо. Однак, згідно з українським законодавством та судовою практикою, існує презумпція спільної власності подружжя: вважається, що все майно подружжя є їхньою спільною власністю і підлягає поділу, доки не буде доведено інше. Вирішуючи питання про належність майна обом подружжю, українські суди керуються такими критеріями, як час набуття майна та кошти, на які таке майно набуто (джерело набуття). Наприклад, якщо майно було придбано за особисті кошти під час шлюбу, це майно не є спільною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його придбав. При цьому, якщо не буде підтверджено факт придбання майна за особисті кошти, презумпція спільної власності подружжя збережеться. Той з подружжя, який заперечує вимогу про те, що майно є індивідуальною власністю, несе тягар спростування презумпції спільної власності. Стаття 59 вимагає, щоб подружжя при управлінні майном зважало на інтереси дитини та інших членів сім’ї, які за законом мають право користуватися їх майном.



Сімейний кодекс України № 2947-III, статті 24, 56: добровільність шлюбу та право подружжя на особисту недоторканність (Family Code, arts. 24, 56: voluntary marriage and right of spouses to personal inviolability) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Sexual violence and rape

Article 24 of the Family Code of Ukraine specifies that marriage requires the consent of the woman and the man, free from coercion. “Voluntary marriage” is a rather broad concept, which includes the right to freely decide to enter and maintain marriage, as well as to dissolve a marriage and terminate marital relations. At the same time, the Family Code requires that a court declare a marriage null and void if it was registered without the free consent of either party. Consent is not free and valid if (i) it was obtained by physical or psychological force or (ii) at the time of the marriage a party had a severe mental disorder, or was under the influence of alcohol, drugs, or similar substances, and was therefore not fully aware of the implications of their actions and/or was not able to control them. Consequently, the nullification of a marriage obtained without consent does not carry the same legal consequences as the dissolution of a valid, consensual marriage. For example, the property acquired during a null and void marriage is not considered jointly owned property. Article 56 established the right of wife and husband to personal inviolability, which includes the rights to: (i) freely choose their place of residence (in some cases, a married couple can live separately for valid reasons, for example, study, work, treatment, the need to care for parents or children); (ii) take measures to maintain marital relations; and (iii) terminate the marital relationship. This article also states that forcing a spouse to stay in a marriage, or forcing a spouse sex through physical or psychological violence, is an abuse of a spouse’s right to freedom and personal inviolability and may constitute domestic violence.

Стаття 24 Сімейного кодексу України визначає, що для укладення шлюбу необхідна згода жінки та чоловіка, вільна від примусу. "Добровільний шлюб" — це досить широке поняття, яке включає право вільно приймати рішення про вступ і збереження шлюбу, а також розірвання шлюбу і припинення шлюбних відносин. Водночас, Сімейний кодекс вимагає визнання судом шлюбу недійсним, якщо він зареєстрований без вільної згоди однієї зі сторін. Згода не є вільною та дійсною, якщо (I) вона була отримана за допомогою фізичного чи психологічного примусу або (II) на момент укладення шлюбу сторона мала важкий психічний розлад або перебувала під впливом алкоголю, наркотиків чи подібних речовин, і тому не повністю усвідомлював наслідки своїх дій та/або не могла їх контролювати. Тому, визнання шлюбу, укладеного без згоди, недійсним, не тягне за собою таких юридичних наслідків, як розірвання дійсного шлюбу за власною згодою. Наприклад, не вважається спільною сумісною власністю майно, набуте під час недійсного шлюбу. Стаття 56 закріпила право дружини та чоловіка на особисту недоторканність, яке включає права: (I) вільного вибору місця проживання (у деяких випадках подружня пара може проживати окремо з поважних причин, наприклад, навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками або дітьми); (II) вживати заходів для підтримки шлюбних відносин; та (III) припинити шлюбні відносини. У цій статті також зазначено, що примушування подружжя залишатися у шлюбі або примушування подружжя до статевих стосунків шляхом фізичного чи психологічного насильства є зловживання правом подружжя на свободу та особисту недоторканність і може кваліфікуватися як домашнє насильство.



Сімейний кодекс України № 2947-III, Статті 109-115: розлучення за рішенням суду (Family Code, arts. 109-115: divorce by court decision) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Gender discrimination

Spouses who have children may file to a competent court a divorce application supported by a written agreement detailing with whom the children will live following the divorce, to what extent the other parent will support the children, and the other parent's right to care for the children. The competent court shall award a divorce one month following the submission of the divorce application, if it is established that the divorce application is in line with the genuine intent of the wife and husband. It is interesting that the family law establishes rules according to which the court shall attempt to facilitate the reunification of the couple through measures that are not in conflict with the moral principles of society (in such circumstances, the court may suspend the proceedings and set a time limit for the spouses to reconcile, which may not exceed six months). If both spouses agree to dissolve the marriage, the terms for reconciliation are usually not set by the court. Either spouse may apply for a divorce. At the same time, the legislature limited access to justice to certain categories of persons, namely: pregnant wives and their husbands, as well as parents of children under one year of age. Thus, a divorce application may not be filed during the wife's pregnancy and within one year of childbirth, unless either spouse engages in illegal behavior that may be classified as a criminal offense against the other spouse or the child. Such a limitation does not typically preserve the family, and may interfere with a person's right to marry another person with whom they already live, affects decision-making regarding the acquisition of property, because in this case it will be considered joint property (it will be very difficult for a person to challenge the presumption of joint property in court even if the persons do not live together). When deciding the issue of divorce, the court shall investigate the actual relationship of the spouse and genuine grounds for filing for divorce, with due regard to whether the spouses have a minor child or any other important factors. After divorce, a person has the right to revert their pre-marriage last name. In case of divorce granted by the court, the marriage shall be deemed terminated as of the effective date of the court judgment awarding the divorce.

Подружжя, яке має дітей, може подати до компетентного суду заяву про розірвання шлюбу, яка супроводжується письмовою угодою, в якій вказується, з ким проживатимуть діти після розірвання шлюбу, в якому обсязі другий з батьків утримуватиме дітей, а також право другого з батьків піклуватися про дітей. Компетентний суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжнім намірам дружини та чоловіка. Цікаво, що сімейне законодавство встановлює правила, відповідно до яких суд намагається сприяти возз’єднанню подружжя за допомогою заходів, які не суперечать моральним засадам суспільства (за таких обставин суд може призупинити провадження та призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шести місяців). У разі згоди обох з подружжя на розірвання шлюбу строк примирення судом зазвичай не встановлюються. Будь-хто з подружжя може подати заяву на розірвання шлюбу. Водночас законодавець обмежив доступ до правосуддя певним категоріям осіб, а саме: вагітним дружинам та їхнім чоловікам, а також батькам дітей віком до одного року. Таким чином, заява про розірвання шлюбу не може бути подана під час вагітності дружини та протягом одного року після пологів, за винятком випадків, коли будь-хто з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка може бути кваліфікована як кримінальний злочин щодо іншого з подружжя або дитини. Таке обмеження, як правило, не зберігає сім’ю, може перешкоджати праву особи на шлюб з іншою особою, з якою вони вже проживають, впливати на прийняття рішення щодо придбання майна, оскільки в цьому випадку воно вважатиметься спільною власністю (вкрай важко оскаржити презумпцію спільної власності в суді, навіть якщо особи не проживають разом). При вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні стосунки подружжя та дійсні підстави для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, з урахуванням наявності у подружжя неповнолітньої дитини та інших важливих обставин. Після розірвання шлюбу особа має право повернути своє дошлюбне прізвище. У разі розірвання шлюбу за рішенням суду шлюб вважається припиненим з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, статті 106-107: розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану (Family Code, arts. 104-105: marriage termination by the civil registration office) (2002)


Divorce and dissolution of marriage

Articles 106-107 of the Family Code of Ukraine allow termination of a marriage by the civil registration office upon an application filed by the spouses who do not have children or one of the spouses (i.e., this is an out-of-court procedure for termination of marriage). Spouses who do not have children may file an application for divorce with the civil registration office (if the spouses have minor children, dissolution of marriage is possible only by court decision: see Family Code of Ukraine Articles 109-115). The civil registration office shall execute a marriage termination certificate one month after the application, unless the application has been withdrawn. The civil registration office may terminate a marriage at the request of one of the spouses, if the other spouse: (i) has been declared missing; (ii) has been declared incapacitated (under Ukrainian law, a person may be declared incapable by a court due to a chronic, persistent mental disorder, if they are unable to manage, or understand the meaning of, their actions). The Law of Ukraine 'On State Registration of Civil Status Acts' also sets some specific rules of termination of marriage by the civil registration office. For example, that Law defines the possibility for a person to revert their pre-marriage last name after state registration of divorce.

Статтями 106-107 Сімейного кодексу України допускається розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей, або одного з подружжя (тобто це позасудовий порядок припинення шлюбу). Подружжя, яке не має дітей, може подати до органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу (якщо подружжя має неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу можливе лише за рішенням суду: див. статті 109-115 Сімейного кодексу України). Орган реєстрації актів цивільного стану складає актовий запис про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви, якщо заяву не було відкликано. Орган реєстрації актів цивільного стану може розірвати шлюб на вимогу одного з подружжя, якщо другий з подружжя: (I) визнаний безвісно відсутнім; (II) визнаний недієздатним (відповідно до законодавства України, особа може бути визнана судом недієздатною, внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, якщо вона не здатна керувати або розуміти значення своїх дій). Закон України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" також встановлює окремі правила розірвання шлюбу органами реєстрації актів цивільного стану. Наприклад, цим Законом визначено можливість повернення особою дошлюбного прізвища після державної реєстрації розірвання шлюбу.



Сімейний кодекс України № 2947-III 2002, статті 104-105: припинення та розірвання шлюбу (Family Code arts. 104-105: termination and dissolution of marriage) (2002)


Divorce and dissolution of marriage, Forced and early marriage

Termination of marriage is a legal status, after which the legal relationship between the spouses no longer exists. Articles 104-105 of the Family Code of Ukraine provide that a marriage is terminated if either spouse is presumed dead or declared missing. Dissolution is one of the types of termination of marriage provided by the Family Code. Dissolution can take place via in-court and out-of-court procedure, namely: (i) upon application to the civil registration office for divorce filed by (a) both spouses (if spouses do not have children) or (b) only one of spouse (if the second spouse has been declared missing or incapacitated); (ii) upon successful application to a competent court from spouses who have children; (iii) upon the application of one of the spouses. These articles reflect the principle of “voluntary marriage,” which requires free and complete consent not only at the time of marriage registration, but also during marriage and its subsequent dissolution. No one can be forced to stay in a marriage. A simple unwillingness to continue being married to a certain person is enough, even in the absence of conflicts, quarrels, etc.

Припинення шлюбу є правовим станом, після якого правовідносини між подружжям перестають існувати. Статтями 104-105 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб припиняється у разі визнання одного з подружжя померлим або безвісно відсутнім. Розірвання шлюбу є одним із видів припинення шлюбу, передбачених Сімейним кодексом. Розірвання шлюбу може відбутися в судовому та позасудовому порядку, а саме: (I) за заявою до відділу реєстрації актів цивільного стану про розлучення, поданою (а) обома подружжям (якщо подружжя не має дітей) або (б) лише одним із подружжя (якщо другий з подружжя визнано безвісно відсутнім або недієздатним); (II) після успішного звернення до компетентного суда від подружжя, яке має дітей; (III) за заявою одного з подружжя. У цих статтях відображено принцип "добровільності шлюбу", який вимагає вільної та повної згоди не лише під час реєстрації шлюбу, але й під час шлюбу та його подальшого розірвання. Нікого не можна змусити залишатися в шлюбі. Досить простого небажання продовжувати перебування в шлюбі з певною людиною, навіть за відсутності конфліктів, сварок і т.



Сімейний кодекс України №2947-III 2002, Статті 49, 50, 123, 136: право на материнство, право на батьківство та використання репродуктивних технологій (Family Code of Ukraine, arts. 49, 50, 123, 126: right to maternity, paternity, reproductive technology) (2002)


Abortion and reproductive health rights, Divorce and dissolution of marriage

Articles 49, 50 of the Family Code of Ukraine refer the right to maternity and the right to parentage to the personal non-property rights of spouses. The term “maternity” means women’s legally guaranteed right to reproductive opportunity on (i.e., to give birth to children, raise them). The core of this personal non-property right is the wife's authority to decide whether or not to have a child. In addition, these articles establish that a woman's reluctance to have a child or her inability to conceive a child can be grounds for the dissolution of marriage. The same consequences entail if a man's refuses to, or his cannot, have a child. Such rules of the family legislation on the reason for the dissolution of marriage due to the wife's or husband's unwillingness or inability to have children restrict the freedom of behavior of women and men in marriage and violate the right to reproductive freedom. Article 123 establishes that if a married couple produce an embryo that is carried by a surrogate, then, the spouses are deemed the parents of the child. Similarly, the spouses are recognized as the parents when the wife gives birth to a child via implantation of an embryo that is not biologically hers. Article 136 of the Family Code of Ukraine allows a person legally registered as a child’s father to contest that registration, and thus his legal responsibilities as a parent to that child, if he believes or knows that he is not the child’s biological father. An analysis of court practice indicates that, as evidence of the lack of a parent-child relationship, the court accepts testimony of witnesses and results of forensic genetic examination.

Статтями 49, 50 Сімейного кодексу України право на материнство та право на батьківство віднесено до особистих немайнових прав подружжя. Термін "материнство" означає гарантоване законом право жінки на репродуктивну можливість (тобто народжувати дітей, виховувати їх). Ядром цього особистого немайнового права є правомочності дружини вирішувати питання про народження чи ненародження дитини. Крім цього, ці статті встановлюють, що підставою для розірвання шлюбу може бути небажання жінки мати дитину або її нездатність зачати дитину. Такі ж наслідки виникають, якщо чоловік відмовляється або не може мати дитину. Такі норми сімейного законодавства про підстави розірвання шлюбу через небажання чи нездатність дружини чи чоловіка мати дітей обмежують свободу поведінки жінки та чоловіка у шлюбі та порушують право на репродуктивну свободу. Статтею 123 встановлено, що, якщо у подружжя зароджується ембріон, виношуваний сурогатною матір'ю, то батьками дитини визнається подружжя. Так само, подружжя визнається батьками, коли дружина народжує дитину, шляхом перенесення в її організм ембріона, який їй біологічно не належить. Стаття 136 Сімейного кодексу України дозволяє особі, яка в установленому законом порядку записана батьком дитини, оскаржити таку реєстрацію, а отже, і свої обов’язки як батька щодо цієї дитини, якщо вона вважає або знає, що не є біологічним батьком дитини. Аналіз судової практики вказує на те, що як доказ відсутності зв’язку між батьком та дитиною суд приймає показання свідків та результати судово-генетичної експертизи.



Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми" № 417 2012 (Resolution 'On Approval of the Procedure for establishing the status of person affected by human trafficking') (2012)


Trafficking in persons

The Procedure defines the rules for determining the status of a victim of human trafficking based on relevant information. The document requires that a victim submit an application to establish status to their local state administration. The Procedure determines victims’ rights to receive shelter, medical, psychological, and other government assistance. If the application is approved, the victim of human trafficking is issued a certificate. The requirements for establishing the status are: (i) conclusion of an illegal agreement (for example, if a person (victim) was sold by agreement as goods by one person (seller) to another person (buyer)); (ii) recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person for the purpose of exploitation, including coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence; (iii) the applicant’s supporting documents and materials affirm their eligibility. A person whose status has been established and who has received the relevant certificate has the right to receive one-time financial assistance in accordance with the Procedure. Also, victims will receive information about their rights and opportunities, set out in their own language, as well as compensation for moral and material damage at the expense of the persons who caused it. The status is granted for up to two years and can be extended. According to official statistics for 2021, the status of victims of human trafficking was established for 47 citizens, of whom 11 are women, 36 are men, and 1 is a child. The greatest number of persons suffered from labor exploitation. The main destination countries are Ukraine and the Russian Federation.

Порядок визначає правила визначення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, за відповідною інформацією. Документ передбачає, що потерпілий подає заяву про встановлення статусу до місцевої державної адміністрації. Порядок визначає права потерпілих на отримання притулку, медичної, психологічної та іншої державної допомоги. У разі задоволення заяви, потерпілому від торгівлі людьми видається довідка. Вимогами для встановлення статусу є: (I) укладення незаконної угоди (наприклад, якщо особа (потерпілий) була продана за домовленістю як товар однією особою (продавцем) іншій особі (покупцю)); (II) вербування, переміщення, приховування, передача або одержання особи з метою експлуатації, включаючи примус, викрадення, шахрайство, шантаж, матеріальну чи іншу залежність; (III) документи та матеріали, що зібрані під час проведення перевірки і підтверджують можливість встановлення статусу. Право на отримання одноразової грошової допомоги згідно з Порядком має особа, статус якої встановлено та, яка отримала відповідну довідку. Також потерпілі отримають інформацію про свої права та можливості, викладену рідною мовою, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди за рахунок осіб, які її завдали. Статус надається на термін до двох років і може бути продовжений. Згідно з офіційною статистикою за 2021 рік статус постраждалих від торгівлі людьми встановлено 47 громадянам, з яких 11 жінок, 36 чоловіків, 1 дитина. Найбільша кількість осіб постраждала від трудової експлуатації. Основні країни призначення – Україна та Російська Федерація.



Закон України "Про державну службу" № 889-VIII 2015 (Law on Ukraine "On Civil Service") (2015)


Employment discrimination, Gender discrimination

The Law 'On Civil Service,' among the other main principles of civil service, defines equal access to civil service, namely the prohibition of all forms of discrimination, unjustified restrictions, and granting unjustified advantages to certain categories of citizens when entering and completing civil service. It is interesting that the enforcement of this rule is carried out through some measures, which are taken by the National Agency of Ukraine for Civil Service. For example, in 2021, amendments were made to the General Rules of Ethical Conduct of Civil Servants and Local Self-Government Officials, including regulations regarding combating discrimination, ending sexual harassment, and ensuring gender equality among civil servants and local self-government officials. In addition, the National Agency of Ukraine for Civil Service issues, within the scope of its powers, provides advanced training of employees of state authorities, enterprises, institutions and organizations, and local self-government bodies to ensure equal rights and opportunities for women and men. Also, the Law prohibits sending pregnant women, civil servants who have children under 14 years of age, or women who independently raise children with disabilities on business trips without their consent. It is forbidden to involve pregnant women and women with children under the age of three in overtime work, as well as work on weekends, holidays and work at night. Women who have children aged 3 - 14 years or a child with a disability may engage in overtime work only with their consent.

Закон "Про державну службу" серед основних принципів державної служби визначає рівний доступ до державної служби, а саме заборону будь-яких форм дискримінації, необґрунтованих обмежень, надання необґрунтованих переваг окремим категоріям громадян під час вступу та проходження державної служби. Цікаво, що виконання цієї норми здійснюється за допомогою заходів, які вживає Національне агентство України з питань державної служби. Наприклад, у 2021 році внесено зміни до Загальних правил етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, зокрема норми щодо протидії дискримінації, припинення сексуальних домагань та забезпечення ґендерної рівності серед державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування. Крім цього, Національне агентство України з питань державної служби в межах своїх повноважень забезпечує підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, підприємств, установ і організацій, органів місцевого самоврядування щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Також Законом заборонено направляти у відрядження вагітних жінок, державних службовців, які мають дітей віком до 14 років, а також жінок, які самостійно виховують дітей-інвалідів, без їх згоди. Забороняється залучати до надурочних робіт вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також до робіт у вихідні, святкові дні та у нічний час. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою.



Наказ Міністерства охорони здоров’я України "Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 року № 256", № 1254 2017 (Invalidation of Heath Order No. 256) (2017)


Employment discrimination, Gender discrimination

This Order invalidated Order No 256, which listed heavy work and work with harmful and dangerous working conditions in which the employment of women was prohibited. Order No 256’s list of prohibited work for women included 70 types of work and 558 professions. Among the priority factors were the physical stress associated with lifting and carrying loads, forced working posture, vibration, and other similar tasks that could affect a woman's body and reproductive health. The following types of professions were prohibited for women: the well-paid professions of a subway driver, a motorist on a ship, and long-distance bus driver. In addition, the Law of Ukraine 'On Organization of Labor Relations under the Martial Law' specifies that during the period of martial law, the employment of women (except for pregnant women and women with a child under one year of age) is allowed for heavy work with their consent and in jobs with harmful or dangerous working conditions, including underground works. Invalidating Order No 256 is a positive step because (i) no one has the right to determine what a person should study for and where they should work; (ii) the Constitution of Ukraine stipulates that no one may be discriminated against based on gender, age, religion, etc.; (iii) Order 256’s now-defunct prohibitions deprived women of social protections because, for example, in practice, women unofficially worked in the positions they considered necessary in violation of the Law. This, in turn, led women not receiving salaries equal to men’s because women could not be officially employed.

Цим наказом визнано таким, що втратив чинність, Наказ № 256, який містив перелік важких робіт та робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких заборонялося застосування праці жінок. До списку заборонених Наказом № 256 робіт для жінок увійшли 70 видів робіт і 558 професій. Серед пріоритетних факторів були фізичні навантаження, пов'язані з підйомом і перенесенням вантажів, вимушеною робочою позою, вібрацією та іншими подібними завданнями, які можуть вплинути на жіночий організм і репродуктивне здоров'я жінки. Для жінок були заборонені такі види професій: високооплачувані професії машиніста метрополітену, моториста на кораблі, водія автобуса далекого прямування. Крім цього, Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" визначено, що на період дії воєнного стану допускається прийняття на роботу жінок (крім вагітних і жінок, які мають дитину віком до одного року) на важких роботах за їх згодою та на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, у тому числі на підземних роботах. Визнання недійсним Наказу № 256 є позитивним кроком, оскільки (I) ніхто не має права визначати, де людина має навчатися і де працювати; (II) Конституція України визначає, що ніхто не може бути дискримінований за ознакою статі, віку, віросповідання тощо; (III) заборони Наказу № 256, які тепер не діють, позбавляли жінок соціального захисту, оскільки, до прикладу, на практиці жінки неофіційно працювали на посадах, які вони вважали необхідними, всупереч Закону. Це, у свою чергу, призводило до того, що жінки не отримували заробітну плату на рівні заробітній платі чоловіків, оскільки жінки не могли бути офіційно працевлаштовані.



Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 "Жінки, мир, безпека" на період до 2025 року" №1544 2020 (Order on UNSC resolution 1325 "Women, Peace, Security") (2020)


Gender discrimination, Gender violence in conflict, Gender-based violence in general, Sexual violence and rape

The National action plan for the implementation of UN Security Council resolution 1325 'Women, peace, security' for the period until 2025 was developed, in accordance with the Law of Ukraine 'On Ensuring Equal Rights and Opportunities of Women and Men', as well as Ukraine's international obligations in the field of human rights. This document aims to address: women's participation in decision-making; combating gender-based violence and sexual violence related to armed conflict, etc. As a problem that needs to be solved in Ukraine, this document defines women's vulnerability to the negative consequences of armed conflict. In particular, according to official statistics, the majority of internally displaced persons, unemployed internally displaced persons, etc., are women. In addition, the analyzed document contains the results of the study on violence 'Women's Well-being and Security' conducted by the OSCE in 2019, according to which 67% of Ukrainian women (who have suffered from violence), they have been subjected to physical, psychological, or sexual violence by the time they are 15 years old. The Ministry of Social Policy of Ukraine is the executive body responsible for the implementation of the National action plan. This document includes the following strategic goals: ensuring the protection of women from sexual and gender-based violence (during armed conflict and peacetime); ensuring the process of post-conflict recovery; development and implementation of the transitional justice system based on the principles of ensuring equal rights and opportunities for women and men, etc. In addition, the National Plan includes the obligation of the Ministry of Social Policy to publish an annual report on its implementation for public discussion on its official website. But, at the same time, the website of this body contains the latest report for 2020 only.

Національний план дій розроблено відповідно до Закону України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків", а також міжнародних зобов’язань України у сфері прав людини. Цей документ спрямований на забезпечення: участі жінок у прийнятті рішень; боротьби із ґендерно зумовленим насильством та сексуальним насильством, пов’язаним зі збройним конфліктом тощо. Як проблему, що потребує вирішення в Україні, цей документ визначає вразливість жінок до негативних наслідків збройного конфлікту. Зокрема, згідно з офіційною статистикою, більшість внутрішньо переміщених осіб, безробітних внутрішньо переміщених осіб тощо становлять жінки. Крім цього, аналізований документ містить результати дослідження з питань насильства "Жіноче благополуччя та безпека", проведеного ОБСЄ у 2019 році, згідно з яким 67% українських жінок (які постраждали від насильства) зазнавали фізичного, психологічного чи сексуального насильства у віці до 15 років. Органом виконавчої влади, відповідальним за реалізацію Національного плану дій, є Міністерство соціальної політики України. Цей документ містить такі стратегічні цілі: забезпечення захисту жінок від сексуального та ґендерно зумовленого насильства (під час збройного конфлікту та мирний час); забезпечення процесу постконфліктного відновлення; розвиток та впровадження системи правосуддя перехідного періоду, що заснована на принципах забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, тощо. Крім того, Національний план містить обов’язок Міністерства соціальної політики публікувати щорічний звіт про його виконання для громадськості. обговорення на офіційному сайті. Але, при цьому, на сайті цього органу розміщено останній звіт лише за 2020 рік.



Закон "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях" № 2523-VIII 2018 (Equal Rights & Opportunity) (2018)


Employment discrimination, Gender discrimination

The Law (No 2523-VIII) amended the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine and the Law of Ukraine 'On Military Service and Military Duty' in order to allow women to be assigned to 24-hour military duty on an equal basis with men. Before these amendments, the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine contained the rule according to which female soldiers, as a rule, are not assigned to 24-hour military duty. In addition, all officer and sergeant positions now are available to women in the Armed Forces, subject to compliance with legislation on childhood and maternity protection. At the same time, advantages for women in the field of military service still exist. For example, Article 101 of the Law of Ukraine 'On social and legal protection of servicemen and members of their families' defines the following procedure for granting leave to men: only a female soldier can receive maternity leave during “special” periods, specifically (i) from the moment of the announcement of the decision to mobilize; (ii) the introduction of martial law in Ukraine or in some of its localities and includes the time of mobilization, wartime, and partial of the reconstruction period after the end of military actions. In contrast, a male soldier can use childcare leave only in peacetime. Similarly, the legislation of Ukraine contains a rule that prohibits male soldiers using childcare leave before a child reaches three years of age for military men during martial law or “special” period. Amendments introduced by the Law (No. 2523-VIII) are a step towards the equality of men and women in the field of military service, but there are still certain gender discriminatory norms that are not regulated by the current legislation.

Законом (№ 2523-VIII) внесено зміни до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Закону України "Про військову службу і військовий обов’язок", аби дозволити призначення жінок на цілодобове військове чергування на рівні з чоловіками. До цих змін у Статуті внутрішньої служби Збройних Сил України була норма, згідно з якою військовослужбовці-жінки, як правило, не призначаються на цілодобове військове чергування. Крім того, усі офіцерські та сержантські посади тепер доступні жінкам у Збройних Силах, за умови дотримання законодавства про охорону дитинства та материнства. Водночас переваги для жінок у сфері військової служби все ж існують. Наприклад, статтею 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено такий порядок надання відпустки чоловікам: лише військовослужбовець-жінка може отримати відпустку у зв’язку із вагітністю та пологами в "особливий" період, а саме (I) з моменту оголошення рішення про мобілізацію; (II) введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, що охолює мобілізацію, воєнний стан та частково період відбудови після закінчення військових дій. Натомість військовослужбовець-чоловік може використовувати відпустку по догляду за дитиною лише в мирний час. Так само, в законодавстві України є норма, яка забороняє військовослужбовцям-чоловікам використовувати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку під час воєнного стану чи "особливого" періоду. Зміни, внесені Законом № 2523-VIII, є кроком до рівноправності чоловіків і жінок у сфері військової служби, але залишаються певні ґендерно-дискримінаційні норми, які не врегульовані чинним законодавством.



Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції комунікації у сфері гендерної рівності" № 1128 2020 (Communication Concept on Gender Equality) (2020)


Gender discrimination, Gender-based violence in general, Sexual harassment

The purpose of the Concept is to improve society's understanding of the essence and tasks of state gender policy and to perceive it as an integral component of a democratic and legal state. The text of the Concept highlights the problems that need to be solved. For example, the gender discrimination, gender-based violence, and sexual harassment in Ukrainian society. Gender stereotypes are often ignored and dismissed, which is a negative trend. In addition, an extremely dangerous factor is the large amount of sexist and discriminatory content in the informational space, including sexist advertising. Women are underrepresented in the upper echelons of the labor sectors, public life, and politics. These, as well as a number of other global problems in the field of ensuring equal rights of women and men, led to the adoption of this Concept. The realization of this strategic program document is planned until 2025. For this, an action plan was developed and presented for discussion with the public, which contains successive steps for the implementation of the Concept and contains 8 strategic goals, in particular, ensuring the participation of women in the decision-making process and political activity; ensuring equal access of women and men to justice; elimination of gender-based violence, etc. It is planned that the achievement of these goals should be carried out mainly through public awareness (media appearances, discussions), educational activities, research on gender issues, communication companies, etc. The Concept should help intolerance of all forms of discrimination, overcoming established stereotypes regarding gender roles, as well as embedding standards of equal rights of women and men in society.

Метою Концепції є вдосконалення розуміння суспільством сутності та завдань державної ґендерної політики та сприйняття її як невід’ємної складової демократичної та правової держави. У тексті Концепції висвітлено проблеми, які потребують вирішення. Наприклад, ґендерна дискримінація, ґендерне насильство та сексуальні домагання в українському суспільстві. Ґендерні стереотипи часто ігноруються та відкидаються, що є негативною тенденцією. Крім цього, надзвичайно небезпечним фактором є велика кількість сексистського та дискримінаційного контенту в інформаційному просторі, в тому числі сексистської реклами. Жінки недостатньо представлені на керівних посадах, у громадському житті та політиці. Ці, а також низка інших глобальних проблем у сфері забезпечення рівності прав жінок і чоловіків зумовили прийняття цієї Концепції. Реалізація цього стратегічного програмного документу розрахована до 2025 року. Для цього розроблено та представлено на обговорення громадськості план заходів, який містить послідовні кроки щодо реалізації Концепції та містить 8 стратегічних цілей, зокрема забезпечення участі жінок у процесі прийняття рішень та політичній діяльності; забезпечення рівного доступу жінок і чоловіків до правосуддя; викорінення ґендерного насильства тощо. Передбачається, що досягнення цих цілей має здійснюватися переважно через інформування громадськості (виступи в ЗМІ, дискусії), просвітницьку діяльність, дослідження ґендерних питань, комунікаційні компанії тощо. Концепція має сприяти нетерпимості до будь-яких форм дискримінації, подолання усталених стереотипів щодо ґендерних ролей, а також утвердження стандартів рівних прав жінок і чоловіків у суспільстві.



Закон України "Про відпустки" (№ 504/96-ВР), (Law of Ukraine 'On leave' No 504/96-ВР of 1996) (1996)


Employment discrimination

The Law provides a number of benefits and guarantees for women. In particular, annual basic and additional full-time leave in the first year of work is provided to employees after six months of continuous work at the enterprise, institution, or organization. However, until this term, such leave may be granted to women (at their request) before or after maternity leave, as well as to women who have two or more children under the age of 15 or a child with a disability. Also, mentioned above categories of women have the right to receive annual leave at their request at a time convenient for them. The Law also guarantees women's right to leave in connection with pregnancy and childbirth (this means that women shall be granted a paid maternity leave for 70 calendar days before childbirth and for 56 calendar days after childbirth, counting from the day of childbirth). According to amendments to the Law, a child's father, after the end of maternity leave, can use childcare leave (parental leave) until his child reaches the age of three. In addition, a man whose wife has given birth to a child has the right to a one-time paid paternity leave of up to 14 calendar days after the birth of the child. These changes were introduced in the year 2021 by the Law of Ukraine 'On Amendments to Certain Legislative Acts Concerning Ensuring Equal Opportunities for Mothers and Fathers to Care for a Child'. Such a step brings Ukraine closer to the policy of gender equality. Both women and men have the same rights and responsibilities regarding the upbringing of their children.

Закон передбачає ряд пільг та гарантій для жінок. Зокрема, щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості в перший рік роботи надаються працівнику після шести місяців безперервної роботи на підприємстві, в установі, організації. Але до цього терміну така відпустка може надаватися жінкам (за їх бажанням) до або після відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда. Також вищезазначені категорії жінок мають право на отримання щорічної відпустки за їх бажанням у зручний для них час. Закон також гарантує жінкам право на відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами (це означає, що жінкам надається оплачувана відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів). Відповідно до змін до Закону, батько дитини після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами може використати відпустку по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку. Крім цього, чоловік, дружина якого народила дитину, має право на одноразову оплачувану відпустку по догляду за дитиною тривалістю до 14 календарних днів після народження дитини. Ці зміни були внесені у 2021 році Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька щодо догляду за дитиною". Такий крок наближає Україну до політики гендерної рівності. І жінки, і чоловіки мають однакові права та обов'язки щодо виховання дітей.



Наказ Міністерства охорони здоров`я України "Про затвердження Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення" № 423 2013 (Pregnancy care) (2013)


Abortion and reproductive health rights

The Procedure establishes a list of measures and services for the prevention of an unintended pregnancy, abortion procedures, and the prevention of post-operative complications. In Ukraine, artificial termination of pregnancy is permissible at the woman's request up to 12 weeks. From 12-22 weeks, pregnancy can be terminated only under a number of conditions specified in the legislation, for example, if the pregnancy occurred as a result of rape or, the woman became disabled during pregnancy. For a violation of these rules, the doctor may be held criminally liable for illegal abortion (Article 134 of the Criminal Code of Ukraine). Currently, there are certain problems in the regulation of abortions of minor girls in Ukraine. In particular, the Procedure states that a girl who has reached the age of 14 can independently apply to a hospital to provide her with an abortion, without consent of her parents. However, this rule creates a conflict in Ukraine’s abortion laws because: (i) the Civil Code of Ukraine provides the right of the child's legal representatives to information about the child's state of health; (ii) other legislative acts of Ukraine determine that the patient's informed consent is valid after receiving full information about his health, and such information can be obtained only from the age of 18. Under these rules, the abortion of a minor girl without consent and informing her parents is considered illegal. Based on the analysis of these rules, it can be concluded that Ukraine belongs to the category of states where abortions are allowed at the request of a woman (according to the principle 'my body is my own'). This means that in order to access an abortion service, a woman only has to go to the appropriate health care facility. However, there are certain conditions when such a service is permissible.

Порядок встановлює перелік заходів і послуг із запобігання небажаній вагітності, процедур переривання вагітності та запобігання післяопераційних ускладнень. В Україні дозволено штучне переривання вагітності за бажанням жінки до 12 тижнів. Після 12 до 22 тижнів вагітність може бути перервана лише за наявності певних умов, визначених законодавством, наприклад, якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування або жінка під час вагітності стала інвалідом. За порушення цих правил лікар може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за незаконне проведення аборту (ст. 134 Кримінального кодексу України). Наразі в Україні існують певні проблеми щодо регулювання абортів неповнолітніх дівчат. Зокрема, у Порядку зазначено, що дівчина, яка досягла 14 років, може самостійно звернутися до лікарні для проведення їй аборту без згоди батьків. Однак ця норма створює суперечності в законодавстві України про аборти, оскільки: (I) Цивільний кодекс України передбачає право законних представників дитини на інформацію про стан здоров’я дитини; (II) іншими законодавчими актами України визначено, що інформована згода пацієнта є правомірною після отримання повної інформації про стан його здоров’я, і така інформація може бути отримана лише з 18 років. Згідно з цими правилами аборт неповнолітньої дівчини без згоди та повідомлення її батьків вважається незаконним. Виходячи з аналізу цих норм, можна зробити висновок, що Україна належить до категорії держав, де дозволені аборти за бажанням жінки (за принципом "моє тіло — моє"). Це означає, що для того, щоб отримати послугу аборту, жінці достатньо звернутися до відповідного медичного закладу. Однак є певні умови, коли така послуга дозволена.



Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Типового положення про притулок для осіб, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі" № 655 2018 (Re shelter for victims of domestic/gender-based violence) (2018)


Domestic and intimate partner violence

The Model Regulation defines that the main tasks of the shelter are to provide a place for a safe temporary 24-hour stay and comprehensive assistance (psychological, medical, informational, legal and other services) for victims of domestic violence and/or gender-based violence. Certain categories of persons have the right to be placed in a shelter: (i) adult victims of violence (on referral from the National Police of Ukraine, mobile brigade for social and psychological assistance to victims of domestic violence and/or gender-based violence, etc.); (ii) a person who has not reached the age of majority, but is (or was) in a registered marriage; (iii) a child together with their parent or other guardian. However, if a victim is in a state of alcohol or drug intoxication, has signs of mental diseases, infectious diseases of the skin and hair, tuberculosis, etc., they will not be admitted to the shelter. It is interesting that the address of the temporary shelter cannot be found on the Internet; it cannot be disclosed for the safety of those who are in shelter. Moreover, victims do not know the exact address (in practice, they come to the shelter with social service workers). Currently, the issue of the length of stay of the women, who are victims of violence in the shelter is problematic. According to the Model Regulation, people can stay in a shelter for up to three months or, in case of difficult life circumstances, up to six months. After three months, women very often return to their abusers. This can be explained by two main reasons: (i) during this period, not everyone finds the internal resources to restore and start an independent life; (ii) court hearing of divorce or division of property is quite lengthy in time. And very often after 90 days in the shelter, these women still have nowhere to go, except back 'to the family' (that's why 40% of women return to the shelter again).

Типовим положенням визначено, що основними завданнями притулку є забезпечення місця для безпечного тимчасового цілодобового перебування та надання комплексної допомоги (психологічні, медичні, інформаційні, юридичні та інші послуги) жертвам насильства в сім’ї та/або ґендерно зумовленого насильства. Право на влаштування до притулку мають певні категорії осіб: (I) повнолітні особи, які постраждали від насильства (за направленням Національної поліції України, мобільної бригади соціально-психологічної допомоги жертвам домашнього та/або ґендерно зумовленого насильства) тощо; (II) особа, яка не досягла повноліття, але перебуває (або перебувала) у зареєстрованому шлюбі; (III) дитина разом із батьками чи іншими опікунами. Проте, якщо потерпілі перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, має ознаки психічних захворювань, інфекційних захворювань шкіри та волосся, туберкульоз тощо, вони не допускаються до притулку. Цікаво, що в Інтернеті неможливо знайти адресу тимчасового притулку; його не можна розголошувати заради безпеки тих, хто перебуває в притулку. Крім того, постраждалі не знають точної адреси (на практиці вони приходять до притулку разом із працівниками соціальних служб). Наразі проблемним є питання щодо тривалості перебування у притулку жінок, які є жертвами насильства. Відповідно до Типового положення, люди можуть перебувати у притулку до трьох місяців, а у разі складних життєвих обставин – до шести місяців. Через три місяці жінки дуже часто повертаються до своїх кривдників. Це можна пояснити двома основними причинами: (I) у цей період не всі знаходять внутрішні ресурси для відновлення та початку самостійного життя; (II) судове засідання щодо розірвання шлюбу або поділу майна є досить тривалим у часі. І дуже часто після 90 днів у притулку цим жінкам все ще нікуди подітися, окрім як повертатись "до сім’ї" (тому 40% жінок повертаються до притулку знову).



Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Типового положення про мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі" № 654 2018 (2018)


Domestic and intimate partner violence

The Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine 'On Approval of the Model Regulation on the mobile brigade for social and psychological assistance to victims of domestic violence and/or gender-based violence' (No 654) of 2018 defines the basic principles of activity and organization of a mobile brigade of social and psychological assistance to victims of domestic violence and/or gender-based violence. The term “mobile brigade” means specialized support service. This Model Regulation was developed to implement the Law of Ukraine "On Preventing and Combating Domestic Violence," which established that among the entities taking measures in the field of prevention and combating domestic violence (except shelters, call centers for victims, etc.), there should be mobile brigades. The mobile brigade should include social workers, psychologists and a driver. It provides services by conducting professional consultations by telephone, visiting the place of residence (stay) of the victims or another place specified by them, specially allocated and equipped premises. Victims of domestic violence and/or gender-based violence can receive not only psychological help, but also clarification of their rights as victims (what services they can receive, namely medical, social, psychological, legal, etc.). If necessary, victims can be taken to crisis rooms or shelters. The mobile brigade can carry out its work unscheduled when it receives a notification about the commission of violence and the victim’s need for urgent assistance. The brigades are primarily financed at the expense of the local budget, and therefore there may be problems with the material and technical support for the brigade’s specialists (for example, lack of cars, phones, fuel, etc.), which may negatively affect the timeliness and quality of the brigade’s services.

Типове положення визначає основні принципи діяльності та організації мобільної бригади соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від насильства в сім’ї та/або ґендерно зумовленого насильства. Термін "мобільна бригада" означає спеціалізовану службу підтримки. Це Типове положення розроблено на виконання Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", яким встановлено, що серед суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству (крім притулків, кол-центрів для потерпілих тощо), мають бути мобільні бригади. Мобільна бригада складається із соціальних працівників, психологів та водія. Послуги надаються шляхом проведення фахових консультацій у телефонному режимі, виїздів за місцем проживання (перебування) потерпілих або іншого визначеного ними місця, спеціально відведених та обладнаних приміщеннях. Жертви домашнього та/або ґендерно зумовленого насильства можуть отримати не лише психологічну допомогу, а й роз’яснення їхніх прав як потерпілих (які послуги вони можуть отримати, а саме: медичні, соціальні, психологічні, юридичні тощо). У разі необхідності постраждалих можуть доставити до кризових кімнат або притулків. Мобільна бригада може здійснювати свою роботу позапланово при отриманні повідомлення про вчинення насильства та потребу потерпілого в терміновій допомозі. Бригади переважно фінансуються за рахунок місцевого бюджету, а тому можуть виникнути проблеми з матеріально-технічним забезпеченням спеціалістів бригади (наприклад, відсутність автомобілів, телефонів, палива тощо), що може негативно вплинути на своєчасність і якість послуг бригади.



Наказ Міністерства соціальної політики України "Про Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі" №345 (Order on appeals of gender discrimination No. 345 of 2012) (2012)


Gender discrimination

The Expert Council on issues of consideration of appeals on facts of discrimination on the basis of gender (hereinafter “the Expert Council”), which was created under the Ministry of Social Policy of Ukraine with the purpose of responding to complaints and appeals from citizens regarding gender discrimination. Discrimination is when an individual and/or a group of individuals suffers from a gender-based restriction on the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established by the Law of Ukraine 'On the Principles of Preventing and Combating Discrimination in Ukraine', except for cases in which such restriction has a legitimate, reasonably justified aim that is achieved in an appropriate and necessary way. The main tasks of the Expert Council are: (i) evaluating appeals based on gender discrimination by executive authorities, local authorities, non-governmental organizations, and citizens with the aim of providing an expert assessment and taking appropriate measures; (ii) preparing proposals for legislative amendments in order to ensure compliance with protecting equal rights and opportunities for women and men; (iii) preventing all forms of gender discrimination, etc. Most of the appeals considered by this body concern discriminatory advertising (sexist outdoor advertising on the streets of Ukrainian cities). At the same time, the creation of the Expert Council does not guarantee its effectiveness. According to the Order No 345: (i) there is no effective enforcement mechanism for the decisions of the Expert Council (it only provides recommendations to authorities and other entities regarding the elimination of violations and appropriate response measures); (ii) the decisions of the Expert Council are advisory and not binding in nature; (iii) Ukrainian law does not impose liability for failure to comply with decisions of the Expert Council. In addition, there is almost no information in the media about the activities of the Expert Council. Consequently, many citizens are not aware of the existence of this state body and how to contact it.

З метою реагування на скарги та звернення громадян за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві соціальної політики України було створено Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі (надалі — "Експертна рада"). Дискримінація за ознакою статі означає ситуацію, за якої особа та/або група осіб зазнає обмежень у правах і свободах в будь-якій формі, встановленій Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Основними завданнями Експертної ради є: (I) оцінка звернень щодо гендерної дискримінації від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, громадян з метою надання експертної оцінки та вжиття відповідних заходів; (II) підготовка пропозицій щодо внесення змін до законодавства з метою забезпечення захисту рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; (III) запобігання будь-яким формам гендерної дискримінації тощо. Більшість звернень, розглянутих цим органом, стосуються дискримінаційної реклами (зовнішньої сексистської реклами на вулицях міст України). Водночас, створення зазначеного органу не говорить про його ефективність, оскільки (I) відсутній ефективний механізм виконання рішень Експертної ради (вона лише надає рекомендації органам влади та іншим установам усунути відповідні порушення та вжити відповідні заходи); (II) рішення цього органу мають рекомендаційний, а не обов’язковий характер; (III) законодавством України не передбачена відповідальність за невиконання рішення Експертної ради. Крім цього, у медіапросторі майже відсутня інформації про діяльність Експертної ради у зв’язку із чим багато громадян не обізнані про факт існування такого органу та можливості звернення до нього.



Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (No. 2227-VII) (2017)


Abortion and reproductive health rights, Forced sterilization, Gender discrimination, International law, Sexual violence and rape

The Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention). In part, these amendments increased the punishment for an illegal abortion (meaning that it was conducted by a person who had no special medical education; or forcing an abortion without voluntary consent, which is punishable by a fine of 50-100 tax-free minimum incomes, community service of 100-240 hours, correctional labor for up to two years, or restriction of liberty for up to two years, or imprisonment for the same term. The amendments criminalized forcing an abortion and forced sterilization without consent. Rape (i.e., sexual acts involving vaginal, anal, or oral penetration using the genitals or any other item, without voluntary consent) is punishable with imprisonment for three to five years and sexual violence (nonconsensual, non-penetrative sexual assault) is punishable by imprisonment for up to five years. Finally, consent is valid if it is a person's exercise of free will, with consideration of attending circumstances.

У грудні 2017 року до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України були внесені зміни, що містять положення Конвенції Ради Європи «Про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними» (Стамбульська конвенція), ухваленої у 2011 році. Внаслідок цих змін статтю 134 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне проведення аборту (проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; примус до проведення аборту без добровільної згоди потерпілої), було змінено, в частині посилення відповідальності за це небезпечне злочинне діяння (тобто тепер незаконний аборт карається штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від 100 до 240 годин, або виправними роботами за на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк). Також криміналізовано примус до аборту без добровільної згоди потерпілої, а також примусову стерилізацію без добровільної згоди потерпілої особи. Змінено статті, які передбачають кримінальну відповідальність за зґвалтування та сексуальне насильство. Зокрема, зґвалтування (тобто вчинення статевих дій, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи за допомогою статевих органів або будь-якого іншого предмета без добровільної згоди потерпілої особи) карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років, а також сексуальне насильство (не пов'язане з проникненням в тіло іншої особи без добровільної згоди потерпілої особи) карається позбавленням волі на строк до п'яти років. Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.



Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (No. 2227-VIII) (2017)


Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Gender discrimination, Gender-based violence in general, International law

The Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention). As a result of these amendments, new dangerous acts were criminalized. For example, Article 151-2 supplemented the special part of the Criminal Code of Ukraine by providing criminal liability for forced marriage. Forced marriage (meaning coercing a person to marry, to continue a forcible marriage, to enter into cohabitation without marriage, to continue cohabitation, or to move to a territory other than that in which they reside, regardless of citizenship) is punishable by arrest for a term of up to six months, by restriction of liberty for a term of up to three years, or by imprisonment for the same term. Article 126-1 supplemented the special part of the Criminal Code by providing criminal liability for domestic violence. Domestic violence (meaning intentional systematic physical, psychological, or economic violence against a spouse or ex-spouse or another person with whom an offender has had a family or close relationship) is punishable by community service of up to 150-240 hours, or arrest for up to six months, restriction of liberty for up to five years, or imprisonment for up to two years. A new chapter, “Restrictions,” established that, in the interests of domestic violence victims, the convicted person might be (i) banned from living with a person who suffered from domestic violence or (ii) restricted in communications with their child if the child was a victim or observer of domestic violence. In addition, these amendments provide criminal liability for failure to comply with restrictive measures, which is punishment with arrest for up to six months or restriction of liberty for up to two years. Finally, consent is valid if it is a person's exercise of free will, in consideration of attending circumstances.

У грудні 2017 року до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України були внесені зміни з метою закріплення положень Конвенції Ради Європи «Про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними» (Стамбульська конвенція), прийнятої у 2011 році. У результаті цих змін нові суспільно небезпечні діяння були криміналізовані. Наприклад, особливу частину Кримінального кодексу України доповнено статтею 151-2, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушення до шлюбу. Примусовий шлюб (тобто примушування особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає (там «проживає» означає постійне місце проживання в певному місці, не обов’язково пов’язане з громадянством) карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Також у 2017 році особливу частину Кримінального кодексу України було доповнено статтею 126-1, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Домашнє насильство (тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи) караються громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до двох років. Додано новий розділ «Обмежувальні заходи». Встановлено, що в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: заборона перебувати в спільному місці проживання з жертвою; обмеження спілкування з дитиною у разі вчинення насильства в сім'ї щодо дитини або в її присутності; крім того, ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за невиконання обмежувальних заходів (покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років). Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.



Кримінальний кодекс України (стаття 3901: Невиконання обмежувальних заходів, обмежувальних приписів або непроходження програми для кривдників) (No. 2341-III) (Criminal Code of Ukraine (Article 3901: Failure to complete offender treatment program) (2001)


Domestic and intimate partner violence, Gender-based violence in general

Article 3901 provides criminal liability for (i) intentional failure to comply with the restrictive measures applicable to perpetrators of domestic violence (for example, prohibition on cohabitation with a person who has suffered from domestic violence, restriction of communication with the child in the event that domestic violence is committed against the child or in their presence, etc.); (ii) intentional failure to comply with restrictive instructions; or (iii) intended evasion of a court-mandated offender treatment program. A person who commits these socially dangerous culpable acts shall be punished by arrest for a term of up to six months, or restriction of liberty for a term of up to two years.

Стаття 3901 передбачає кримінальну відповідальність за (i) умисне недотримання обмежувальних заходів, які застосовуються до винних у домашньому насильстві (наприклад, заборона спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства, обмеження спілкування з дитиною у випадку, якщо домашнє насильство вчинене щодо дитини або в її присутності тощо); (ii) умисне невиконання обмежувальних приписів; або (iii) умисне ухилення від проходження програми для кривдників особою, щодо якої такі заходи застосовані судом. Особа, яка вчинила ці суспільно небезпечні діяння, карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.



Кримінальний кодекс України (статті 302-303: Проституція та сексуальна експлуатація) (No. 2341-III) Criminal Code of Ukraine (Article 302-303: Prostitution and Sexual Exploitation) (2001)


Gender-based violence in general, Sexual violence and rape, Trafficking in persons

Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and also procuring people for sex work in brothels, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and procurement, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 303 of the Criminal Code of Ukraine prohibits engaging a person in prostitution or compulsion to engage in prostitution, involving deceit, blackmail or vulnerable state of a person, with imposition of violence or threat of violence, or pimping. If breached, the penalty is imprisonment for a term of three to five years. Under this Article, pimping shall mean any action of a person committed for the purpose of engaging another person in prostitution.

Статтею 302 Кримінального кодексу України передбачено, що створення або утримання місць розпусти, а також звідництво для розпусти караються штрафом від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. Статтею 303 Кримінального кодексу України забороняється втягнення особи в заняття проституцією або примушування її до зайняття проституцією з використанням обману, шантажу чи уразливого стану цієї особи, або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, або сутенерство. У разі вчинення дій, що криміналізовані цією статтею, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років. Відповідно до цієї статті під сутенерством слід розуміти дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.



Кримінальний кодекс України (ст. 301: Проведення видовищного заходу сексуального характеру за участю неповнолітньої особи) (No. 2341-III) (Criminal Code of Ukraine (Article 301: Conducting an entertainment show of sexual nature with a minor) (2001)


Statutory rape or defilement

Article 3012 states that involving a minor in: (i) conducting an entertainment show of a sexual nature (i.e., public display in any form of products of sexual nature or stage actions including acts of sexual nature), including with the use of information and telecommunication systems or technologies, or (ii) attending such a show, shall be punishable by imprisonment for a term of three to seven years with deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities for a term of up to three years. If the act involved forcing a minor to participate in such a show through deception, blackmail, exploiting a vulnerable condition, or the use of threat of violence, the perpetrator shall be punished by imprisonment for a term of seven to ten years with deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities for a term of up to three years.

Стаття 3012 визначає, що залучення неповнолітнього до: (I) проведення видовищного заходу сексуального характеру (тобто публічного показу у будь-якій формі продукції сексуального характеру або сценічних дій, метою яких є втілення сексуальних дій.), у тому числі з використання інформаційно-телекомунікаційних систем або технологій, або (II) відвідування видовищного заходу сексуального характеру, караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. терміном до трьох років. Якщо діяння полягало в примушуванні неповнолітнього до участі в такому заході, шляхом обману, шантажу, уразливого стану особи або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, винний карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.



Кримінальний кодекс України (стаття 300: Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію) (No. 2341-III) Criminal Code of Ukraine (Article 300) (2001)


Gender discrimination

The Criminal Code of Ukraine Article 300 prohibits the importation, manufacture or distribution of works that promulgate violence and cruelty, racial, national or religious intolerance and discrimination. Importation into Ukraine for sale or distribution purposes, or manufacture, storage, transportation or other movement for the same purposes, or sale or distribution of works (and also compelling others to participate in the creation of such works) that promulgate discrimination, among other things, are criminalized by Article 300. These dangerous culpable acts shall be punishable by a fine of 1,000-4,000 tax-free minimum incomes, or arrest for a term of up to six months, or restriction of liberty for a term of up to three years. Committing the same actions with regard to motion pictures and video films that promulgate discrimination, and also selling works that promulgate discrimination, to minors or distribution of such works among minors are as aggravating circumstances.

Ввезення в Україну творів, що пропагують, серед іншого, дискримінацію, з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою або їх збут чи розповсюдження (а також примушування до участі в їх створенні) криміналізовано статтею 300. Ці небезпечні винні дії караються штрафом від 1000 до 4000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії щодо кіно- та відеопродукції, що пропагують дискримінацію, а також збут такої продукції неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, що пропагують дискримінацію є кваліфікуючою ознакою цього злочину, що обтяжує покарання.



Кримінальний кодекс України (Статті 155-156: Сексуальне насильство над дітьми) (No. 2341-III) (Criminal Code of Ukraine (Article 155-156: Sexual abuse of children)) (2001)


Sexual harassment, Sexual violence and rape, Statutory rape or defilement

Article 155 of the Criminal Code of Ukraine states that an adult who commits acts of sexual nature associated with the vaginal, anal, or oral penetration into the body of a person under the age of 16, using genitals, another body part, or any item, shall be punished by restriction of liberty for a term of up to five years, or imprisonment for the same term. If such acts are committed by close relatives or family members, a person who is responsible for the upbringing or care of the victim; or if they are associated with the provision of monetary or other remuneration to the victim or a third party or with a promise of such remuneration; or where they have caused infertility or any other grave consequences, the perpetrator shall be punished by imprisonment for a term of five to eight years with or without deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities for a term of up to three years. Article 156 provides criminal liability for debauched actions committed against a person under 16 years of age. This dangerous culpable act shall be punishable by restriction of liberty for a term of up to five years or imprisonment for the same term. If the same acts committed against a child or committed by family members or close relatives, a person who is responsible for the upbringing or care of the victim, the perpetrator shall be punished by imprisonment for a term of five to eight years with or without deprivation of the right to hold certain positions or engage in certain activities for a term of up to three years. Harassment of a child for sexual purposes is criminalized by the Article 1561. Harassment under this article means proposal of a meeting made by an adult to a person under the age of 16, for the purpose of committing any acts of sexual nature or debauched acts, after which at least one action was taken to ensure that meeting will take place.

Стаття 155 Кримінального кодексу України визначає, що повнолітня особа, яка вчинила дії сексуального характеру, пов’язані із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, з використанням геніталій, іншого органу чи частини тіла або будь-якого предмета, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. У випадку, якщо ті самі дії, вчинені близькими родичами або членами сім’ї, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілої особи або піклування про неї, або якщо вони поєднані з наданням грошової чи іншої винагороди потерпілій особі чи третій особі або з обіцянкою такої винагороди, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки, злочинець карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Стаття 156 передбачає кримінальну відповідальність за розпусні дії, вчинені щодо особи, яка не досягла 16 років. Це суспільно небезпечне винне діяння карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. Якщо ті самі дії вчинені щодо малолітньої особи або вчинені членами сім’ї чи близькими родичами, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього, винний підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Домагання дитини для сексуальних цілей криміналізовано статтею 1561. Домагання за цією статтею означає пропозицію зустрічі, зроблену повнолітньою особою, особі, яка не досягла 16 років з метою вчинення стосовно неї будь-яких дій сексуального характеру або розпусних дій, у разі якщо після такої пропозиції було вчинено хоча б одну дію, спрямовану на те, щоб така зустріч відбулася.



Кримінальний кодекс України (Стаття 149: Торгівля людьми) (No. 2341-III) (Criminal Code of Ukraine (Article 149: Trafficking in Human Beings)) (2001)


Gender-based violence in general, Sexual violence and rape, Trafficking in persons

Article 149 of the Criminal Code of Ukraine provides criminal liability for trafficking in human beings, as well as recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person committed for the purpose of exploitation, coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence of the victim, their vulnerable condition or bribery of a third-party controlling victim, to obtain consent for their exploitation. A person who commits such socially dangerous acts shall be punished by imprisonment for a term of three to eight years. Article 149 defines exploitation of a human being as including, among other things, all forms of the sexual exploitation, forcing someone to work in the pornography industry, forced pregnancy or forced termination of pregnancy, forced marriage, etc. The Article also provides an explanation of a person's “vulnerable state” (i.e., physical or mental properties or external circumstances, that eliminate or limit the ability to realize their acts (omission) or to control them, to take independent decisions, to resist the violent or other unlawful actions, the coincidence of difficult personal, family, or other circumstances).

Стаття 149 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, а так само вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Особа, яка вчинила вищезгадані суспільно небезпечні діяння, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Згідно примітки до цієї статті під експлуатацією людини, серед іншого, розуміються всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження тощо. У примітці також надається визначення поняття "уразливий стан особи" (тобто це зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин).



Виборчий кодекс України (Electoral Code of Ukraine (No.396-IX)) (2019)


Gender discrimination

The Electoral Code of Ukraine establishes the rights of citizens to participate in elections, and governs preparation and procedures for elections to state and local authorities. The Electoral Code establishes: any direct or indirect privileges or restrictions on the voting rights of Ukrainian citizens based on sex or other grounds are prohibited. The Code also established a gender quota, which requires that at least two of five candidates of electoral list of parties must be women (if the number of candidates is not a multiple of five, there is an alternate requirement for inclusion of candidates of different genders). A significant new measure of this legislation is the introduction of liability for the refusal of a party to register sufficient women candidates.

Виборчий кодекс України встановлює права громадян на участь у виборах, регулює підготовку та порядок проведення виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Виборчий кодекс встановлює, що будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками статті чи за іншими ознаками забороняються. Кодекс також встановив гендерну квоту, відповідно до якої принаймні двоє з п’яти кандидатів у виборчий список партій повинні бути жінками (якщо кількість кандидатів не кратна п’яти, існує альтернативна вимога щодо включення кандидатів різної статі). Суттєвим нововведенням цього законодавства є запровадження відповідальності за відмову партії зареєструвати достатню кількість жінок-кандидатів.



On the Local Elections (No. 595-VIII) (2015)


Gender discrimination

This act, the Local Election Act of Ukraine, was superseded and replaced by the 2019 Electoral Code of Ukraine. The Local Election Act established quotas for female representation in legislative bodies at local level elections. required that representation of persons of one sex in the electoral lists of candidates for members of local councils in multi-mandate constituencies should be at least 30% of the total number of candidates in the electoral roll.



Про політичні партії в Україні (On the Political Parties in Ukraine (No. 2365-III)) (2001)


Gender discrimination

This act regulates the procedure of creation and operation of political parties. It requires a 30% gender quota for all party lists. (i.e., the minimum percentage of men and women in the list). It also entitled political parties to ideological, organizational, and material support for the creation of women's and other associations of citizens. If a political party violates citizens' equality based on their gender or other grounds, the authorized central body of the executive power should immediately file an administrative lawsuit requesting that the court ban the political party.

Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій. Цей закон встановив 30% гендерну квоту для всіх партійних списків (мінімальний рівень представництва жінок і чоловіків у виборчому списку кандидатів). Закон України "Про політичні партії" надав політичним партіям право на ідейну, організаційну та матеріальну підтримку створення жіночих та інших об'єднань громадян. У разі вчинення політичною партією дій, що порушують рівноправність громадян за ознакою статі чи за іншими ознаками, уповноважений центральний орган виконавчої влади повинен невідкладно подати до суду адміністративний позов про заборону політичної партії.



Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні (On Principles of Preventing and Combating Discrimination in Ukraine (No. 5207-VI)) (2012)


Gender discrimination

The law's purpose is to ensure equal opportunities for the realization of human and civil rights and freedoms. The law defines “discrimination” as a situation in which an individual or a group of individuals suffers from the restriction of the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established in this Law based on sex or on other grounds (“particular grounds”), except for cases when such restriction has a legitimate, reasonably justified aim, which is achievable in an appropriate and necessary way. The Act defines the principles of non-discrimination in the legislation of Ukraine. In addition, the Act defines forms of discrimination, for example, direct, indirect, and otherwise. The Act provides that (i) all forms of discrimination are prohibited in Ukraine, (ii) all persons should have equal rights and freedoms as well as opportunities for their implementation, and establishes civil, administrative, and criminal liability for the violation of anti-discrimination legislation (including under the Act).

Метою закону є забезпечення рівних можливостей для реалізації прав та свобод людини і громадянина. Закон визначає поняття “дискримінація” як ситуацію, в якій особа чи група осіб зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, за ознакою статі або іншими ознаками (“певні ознаки”), крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Закон визначає принципи недискримінації в законодавстві України. Крім того, Закон визначає форми дискримінації, наприклад, пряму, непряму та інші. Закон передбачає, що (i) усі форми дискримінації в Україні заборонені, (ii) усі люди повинні мати рівні права і свободи, можливості їх реалізації, а також встановлює цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення антидискримінаційного законодавства (у тому числі, цей Закон).



On the Amendments to the Criminal and Criminal Procedure Codes of Ukraine in order to implement the provisions of the Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence (2017)


Domestic and intimate partner violence, Forced and early marriage, Forced sterilization, Gender discrimination, Gender-based violence in general, International law, Sexual violence and rape

The Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention) adopted in 2011. As a result of these amendments, forced marriage (i.e. forcing a person to marry or to continue being in a forced marriage, or to enter into a cohabitation without official registration of marriage, or to continue such cohabitation) is punishable by restraint of liberty for up to three years or imprisonment for the same period and domestic violence (i.e. deliberate systematic violence against a spouse or ex-spouse or other person with whom the perpetrator is in family or intimate relationship, leading to physical or psychological suffering, disorder of health, disability, emotional dependence) is punishable with a sentence of public work for up to 240 hours, detention for up to six months, restraint of liberty for up to five years, or imprisonment for up to two years. In addition, the amendments: (i) introduce new crimes, such as “illegal abortion or sterilization” (i.e., performed by a person without medical education or without consent of the victim) which is punishable by imprisonment for up to 3 years; (ii) establish punishment for rape of a spouse or ex-spouse or other person with whom the perpetrator is in a family or intimate relationship (imprisonment for up to 10 years); and (iii) increase punishment for sexual violence to up to 15 years, if such acts resulted in serious consequences.



Про запобігання та протидію домашньому насильству (No. 2229-VIII) (Law on Preventing and Combating Domestic Violence) (2022)


Domestic and intimate partner violence

This legislation introduces the concept of “domestic violence,” which is defined as act (or omission) of physical, sexual, psychological, or economic violence (intentional deprivation of housing, food, clothing, other property, funds or documents or the ability to use them; leaving without care; hampering the receipt of necessary treatment or rehabilitation services; prohibition of, or compulsion to, work; prohibition of studies; and other offenses of an economic nature) committed within a family or between relatives, or between spouses or ex-spouses, former or current spouses, or other persons who have lived together as a family, irrespective of whether the person who committed domestic violence lives (or lived) together with the victim, as well as a threat of similar actions. The Act contains a series of governmental steps aimed at combatting domestic violence and improving the status of victims of domestic violence, which includes that the Ukrainian government (i) maintain a unified state register of cases of domestic violence and sex-based violence; (ii) establish a domestic violence call center; (iii) adopt immediate injunctions with respect to domestic violence offenders; (iv) provide free legal, medical, social, and psychological assistance to all victims in all cases of domestic violence; and (v) reimburse inflicted harm and damage to the victim’s physical and psychological health. The Act, through amendments to the Code of Administrative Offenses Act and the Criminal Code, makes domestic violence or sex-based violence without grave consequences punishable by a fine in the amount of 20 non-taxable minimal income wages or public works for up to 30 - 40 hours or administrative detention for up to 10 days. If such actions are repeated within a year, the punishment is increased up to 40 non-taxable minimal income wages, public works for a period of up to 60 hours, or administrative arrest for up to 15 days. Domestic violence or sex-based violence that results in grave consequences is punishable by public works for up to 240 hours or detention for up to six months or imprisonment for up to two years.

Закон України «Про захист від насильства в сім’ї» (далі – «Закон») вводить поняття «домашнє насильство», яке визначається як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. (Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру). Закон містить низку заходів, спрямованих на боротьбу з домашнім насильством та покращення статусу жертв домашнього насильства, серед яких, зокрема, ведення урядом України Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та сексуального насильства та створення відповідного кол-центру, прийняття невідкладних заходів щодо винних у домашньому насильстві, надання безоплатної правової допомоги всім потерпілим у всіх випадках домашнього насильства, безоплатної медичної, соціальної та психологічної допомоги, відшкодування завданої шкоди. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність за домашнє насильство (без тяжких наслідків) у вигляді штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до від 30 до 40 годин або адміністративний арешт на строк до 10 семи діб. Кримінальний Кодекс передбачає відповідальність за домашнє насильство (яке спричинило тяжкі наслідки)у вигляді громадських робіт на строк до 240 годин або арешту на строк до 6 місяців, або позбавлення волі на строк до двох років. У разі повторного вчинення подібних дій протягом року передбачається посилення покарання: штраф до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, громадські роботи на строк до 60 годин або адміністративний арешт на строк до 15 діб.



Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (No. 2866-IV) (On Ensuring the Equal Rights and Opportunities for Women and Men) (2005)


Employment discrimination, Gender discrimination, Gender-based violence in general, Sexual harassment

The Equal Opportunities Act of Ukraine (the “Act”) provides the legal framework for men and women’s parity in all spheres of social life through providing legal support for equal rights and opportunities, removal of gender-based discrimination, and prevention of imbalance between women’s and men’s opportunities in implementing the rights granted to each of them by the Constitution and other laws. The Act defines “equal rights” as the absence of gender-based restrictions or privileges. The Act provides that government regulatory bodies must ensure equal rights for men and women in elections, civil service, employment and career, social security, entrepreneurial activity, and education. The Act prohibits gender-based violence (which is defined as “actions directed at persons through their sex, stereotyped widespread customs or traditions or actions that relate predominantly to persons of a determined sex and create physical, sexual, psychological or financial damage or suffering”) and sexual harassment (defined as "sexual actions of a verbal or physical nature, which may humiliate or insult the person who is dependent on the perpetrator for work, official, financial or other reasons"). Exceptions to the prohibition of gender discrimination include when restrictions or privileges have a legitimate, objectively justified goal achieved with appropriate and necessary methods. Violation of the Act can result in the issuance of a limitation order to temporarily restrict the rights of the offender and protect the rights of the victim, including prohibiting the offender from residing with the victim, approaching the victim within a certain distance, and restricting telephone calls or other communication with the victim.

Закон України «Про рівні можливості» («Закон») створює правові основи рівності чоловіків і жінок у всіх сферах суспільного життя шляхом правового забезпечення рівних прав і можливостей, усунення дискримінації за ознакою статі та запобігання дисбалансу між можливостями жінок та чоловіків у реалізації прав, наданих кожному з них Конституцією та іншими законами. Відповідно до Закону «рівність прав» означає відсутність обмежень або привілеїв за ознакою статі. Закон передбачає, що рівні права чоловіків і жінок забезпечуватимуться у виборчому процесі, державній службі, працевлаштуванні та кар’єрі, соціальному забезпеченні, підприємницькій діяльності та освіті. Рівність забезпечується через відповідні державні/регулюючі органи. Закон забороняє гендерне насильство (діяння, спрямовані проти осіб через їхню стать, або поширені в суспільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні функції (становище, обов’язки тощо) жінок і чоловіків), або діяння, що стосуються переважно осіб певної статі чи зачіпають їх непропорційно, які завдають фізичної, сексуальної, психологічної або економічної шкоди чи страждань, включаючи погрози таких дій, у публічному або приватному житті) та сексуальні домагання (дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування). Винятки, в яких можлива законна неріівність: коли обмеження чи привілеї мають законну об’єктивно виправдану мету, методи досягнення якої є доцільними та необхідними. Порушення Закону тимчасового обмеження прав правопорушника (цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність згідно із законом) та захисту прав потерпілого, у тому числі заборони потерпілому проживати з потерпілим за місцем проживання, наближатися до потерпілого до певна дистанція та обмеження телефонних розмов чи іншого спілкування з жертвою.



Конституція України (No. 254к/96-ВР) (Constitution of Ukraine) (1996)


Employment discrimination, Forced and early marriage, Gender discrimination

Article 24 of Ukraine’s Constitution prohibits privileges and restrictions based on sex (and other grounds), and requires equal opportunities for women and men in socio-political and cultural activities, access to education, work and remuneration, and pension privileges. It also mandates special measures for labor protection, women’s health, and creating conditions enabling women to combine work and maternity. Article 51 provides that marriage is based on the free consent of a woman and a man. Each spouse has equal rights and responsibilities in marriage and family. Consent is valid if it is a person's exercise of free will, with consideration of attending circumstances.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що не може бути встановлено привілеїв чи обмежень за статтю чи за іншими ознаками, а також гарантується, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Статтею 51 встановлено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї. Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.



Domestic Case Law

Cправа № 243/9975/16-к (Case No. 243/9975/16-к) Верховний Суд (Supreme Court of Ukraine) (2019)


Sexual violence and rape

The defendant, a boy under the age of 18 (juvenile: 16-18 years), committed lewd acts against a girl under the age of 14 (minor). The first-instance court imposed a punishment of five years imprisonment (Part 2 of Article 156 of the Criminal Code of Ukraine - Criminal Code). However, the court of first instance released the defendant from serving a sentence and instead imposed a probationary period of two years (Articles 75, 104 of the Criminal Code). The Court of Appeal left the decision unchanged. The victim's representative demanded a review of the case due to the mildness of the punishment, failure to take into account the gravity of the crime, and aggravating circumstances. The Supreme Court noted that a person who has committed a crime must be given a punishment that is necessary and sufficient for his correction and prevention of new crimes (Articles 50, 65 of the Criminal Code). The sentence must be based on the principles of proportionality and individualization, the type and size of the punishment should correspond to the nature of the crime, its dangerousness, and the identity of the perpetrator. When choosing a coercive measure (enforcement), the mitigating circumstances (sincere remorse and the commission of the crime by a minor) and aggravating circumstances (not established during the trial) are essential considerations. An individual analysis of the situation showed a low risk of committing a repeated criminal offense. The Supreme Court found that the defendant presented a low risk for re-offending because the defendant was a child under 18 who, according to psychological analysis, was capable of re-education, moreover it was the first offense he committed, and he sincerely repented. Thus, the Supreme Court rejected the victim’s petition to increase the sentence. This case is important because it shows the principle of proportionality and efficiency of punishment, and emphasizes the importance of preventing unreasonably heavier punishment.

Особа, що не досягла 18 років, (неповнолітня: 16-18 років) вчинила розпусні дії щодо особи, яка не досягла 14 років (малолітньої особи). Суд першої інстанції призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років (ч.2 ст. 156 КК), але засудженого було звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки (ст. 75, 104 КК). Апеляційний суд залишив рішення без змін. Представник постраждалої особи вимагав перегляду справи через м’якість покарання, неврахування тяжкості злочину та обтяжуючих обставин. Верховний суд зазначив, що особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів (ст. 50, 65 КК ); виходячи із принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують (щире каяття та вчинення злочину неповнолітнім) та обтяжують (в ході судового розгляду не встановлено). Індивідуальний аналіз ситуації показав, що ризик вчинення повторного кримінального правопорушення низький, а тому перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства цілком можливе, тому вимоги представника постраждалої особи не були задоволені. Ця справа є важливою, бо показує дію принципу пропорційності покарання злочину і недопущення необґрунтовано більш тяжкого покарання.



Cправа № 149/1596/16-к (Case No. 149/1596/16-к) Верховний Суд (Supreme Court of Ukraine) (2019)


Sexual violence and rape

The defendant physically attacked and raped the victim. The court of the first instance found the defendant guilty of rape (part 1 of Article 152 of the Criminal Code of Ukraine - after this The Criminal Code) and sentenced him to three years of imprisonment. However, the appellate court released the defendant from serving the sentence and instead imposed a three-year probationary period (Article 75 of the Criminal Code). In accordance with Article 75, the court may decide to release a person from serving a sentence with probation if the maximum sentence for a criminal offense does not exceed five years of imprisonment (the maximum imprisonment for rape is five years). The prosecutor noted that the punishment was disproportionate to the gravity of the crime. The victim demanded actual imprisonment because, as a result of the attack, she developed depression and needed a rehabilitation course with a psychologist. The Supreme Court noted that a person who has committed a crime must be given a punishment that is necessary, proportionate to the crime, and sufficient for his correction and prevention of new crimes (50, 65 of the Criminal Code). The Supreme Court annulled the appellate decision due to the court’s failure to take into account the gravity of the crime and the consequences for the victim. Thus, the Supreme Court ordered a new trial, ordering that the court apply the law on a more serious criminal offense or increase the punishment. This means that Article 75 (exemption from punishment with the appointment of probation and probationary period) cannot be applied, and instead the punishment should be imposed in accordance with Article 152 (rape): from three to five years in prison. This case is important because it emphasizes the severity of rape, the need for proportionate punishment, and consideration of the consequences for the victim.

Особа 2 напав на Особу 1 та зґвалтував із застосуванням фізичного насильства. Судом першої інстанції Особу 2 було визнано винним у вчиненні зґвалтування (ч. 1 ст. 152 Кримінального Кодексу України - далі КК) та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, але рішенням апеляційного суду Особу 2 було звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням та іспитовим строком тривалістю 3 роки (ст. 75 КК). Прокурор зазначив, що покарання є невідповідним тяжкості злочину; потерпіла вимагала покарання у вигляді реального позбавлення волі, бо внаслідок вчинення злочину щодо неї вона перебуває у стані депресії, проходить курс реабілітації у психолога. Верховний Суд зазначив, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів ( 50, 65 КК); виходячи з вказаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій та їх небезпечності. Рішення апеляційної інстанції було скасовано, через неврахування тяжкості злочину та наслідків для потерпілої; було призначено новий розгляд справи у зв'язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання. Ця справа є важливою, бо наголошує на тяжкості згвалтування, необхідності співмірного покарання та урахування наслідків для жертви.



Cправа №. 741/1135/16 (Case No. 741/1135/16) Верховного Суд (Supreme Court of Ukraine) (2019)


Sexual violence and rape

While intoxicated, the defendant attempted to rape the victim and intentionally inflicted moderately severe physical injuries on her. The court of the first instance imposed a sentence of three years and six months of imprisonment for attempted rape (Part 3 of Article 15, Part 1 of Article 152 of the Criminal Code of Ukraine) and inflicting moderate bodily harm (Part 1 of Article 122 of the Criminal Code). However, the appellate court reversed the conviction for attempted rape and imposed punishment only for inflicting moderate bodily harm (two years of imprisonment). The appellate court reasoned that he was not subject to criminal liability for attempted rape because he did not finish the rape. In his complaint to the Supreme Court, the victim’s attorney insisted on a retrial of the case, arguing that the defendant did not voluntarily decide not to complete the rape. The prosecutor supported the victim’s complaint. The Supreme Court noted that a voluntary refusal in the case of an unfinished crime is the final stop of an attempt to commit a crime by a person of his own free will if, at the same time, he was aware of the possibility of finishing the crime. A person who voluntarily refuses to complete a criminal offense shall be criminally liable only if the actual act(s) committed by that person met the requirements of another crime. The law does not require specific motives for voluntary refusal in the case of an unfinished crime. Therefore, the motives can vary, for example, fear of punishment, remorse, or empathy for the victim. The lower courts found that the offender had an objective opportunity to complete the crime and was aware of it. For these reasons, the complaint was not satisfied. This decision is important because it illustrates the concept of voluntary refusal of rape attempts.

Особа у стані алкогольного сп’яніння вчинила замах на зґвалтування (ч. 3 ст. 15 ч., 1 ст. 152 Кримінальний Кодекс України - далі КК) підчас якого завдала постраждалій умисних тілесних ушкоджень середньої тіжкості (ч.1 ст. 122 КК). Суд першої інстнації призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з вчинення замаху на зґвалтування та завдання тіслесних ушкоджень середньої тяжкості, але апеляційний суд призначив покарання у вигляді 2 роки позбавлення волі тільки за тілксні ушкодження. Апеляційний суд посилався на те, що винна особа відмовилась від доведення злочину до кінця тому не підлягає кримінальній відповідальності за замах на зґвалтування. Захисник постраждалої у своїй скарзі до Верховного Суду заперечив добровільну відмову винного та наполягав на повторному розгляді справи. Прокурор підтримав скаргу захисника. Верховний Суд у відповідь на скаргу зазначив, що добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочину, а тому вони можуть бути різними - страх перед покаранням, розкаяння, співчуття, жалість до потерпілого. Оскільки судом було з’ясовано, що винний мав об’єктивну можливість закінчити злочин і усвідомлював це. З таких причин скаргу не було задоволено. Це рішення є важливим, бо розкриває поняття добровільної відмови від замаху на зґвалтування на практичному прикдалі.



Cправа № 738/1154/16-к (Case No. 738/1154/16-к) Верховний Суд (Supreme Court of Ukraine) (2018)


Statutory rape or defilement

While intoxicated, the defendant committed lewd acts against a minor (under 14 years old) by forcing her to expose herself and photographing her naked. He also took the photographs, which were recognized as a pornographic product. According to the courts of the first and second instance, the illegal actions qualified as corruption of a minor (Article 156 of the Criminal Code of Ukraine) and the production of child pornography for which he was sentenced to seven years of imprisonment. In his complaint to the Supreme Court, the prosecutor demanded a longer sentence, arguing that the sentence was disproportionate to the crime and emphasizing the defendant’s criminal history. The Supreme Court noted that the court of the first instance considered the severity of the crimes, the personal information about the offender, the defendant’s attitude towards the crimes, the defendant’s partial recognition of his guilt, and the aggravating circumstance of intoxication. Thus, by imposing a penalty of imprisonment near the maximum allowable sentence, the Supreme Court held that court of the first instance complied with the requirements of proportionality and fairness. In this case, the prosecutor's complaint was dismissed.

Чоловік в стані алкогольного сп’яніння вчинив відносно малолітньої (до 14 років) потерпілої розпусні дії (ст. 156 КК), які виразились у її примушуванні до оголення та фотографуванні в оголеному вигляді; він також створив фотознімки з таким зображенням потерпілої (було визнано продукцією порнографічного характеру). За результатами розгляду справи судом першої та другої інстанції протиправні дії було кваліфіковано як розбещення малолітньої особи та виготовлення дитячої порнографії та засуджено до 7 років позбавлення волі. Прокурор у своїй скарзі до Верховного Суду вимагає скасування рішення та призначення нового розгляду через невідповідність призначеного покарання скоєному злочину та неврахування особи винного, що неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності. Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції, призначаючи покарання у виді позбавлення волі, врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, ставлення до вчиненого, часткове визнання своєї винуватості, наявність обставини, що обтяжує покарання - вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння, а також дані про його особу. Таким чином, суд першої інстанції, призначаючи покарання у виді позбавлення волі в розмірі, наближеному до максимального (передбаченого за інкриміновані правопорушення), дотримався вимоги співмірності та справедливості. Скарга прокурора не підлягає задоволенню.



Cправа №187/1459/15к (Case No. 187/1459/15к) Петриківського районного суду Дніпропетровської області (Petrykivskyi District Court of Dnipropetrovsk Oblast) (2016)


Abortion and reproductive health rights

The complainant visited the gynecologist for an abortion. In the process, the doctor damaged the complainant’s uterus, bladder, and intestines. The complainant needed surgery to repair the damage and lost the ability to bear children. During the court hearing, the State’s forensic medical examiner found that the doctor did not violate medical protocols. The examiner also found that the doctor's actions did not cause the complainant’s organ damage, and that the accident occurred due to the peculiarities of the complainant’s body. The court of first instance found the doctor not guilty, taking into account the doctor's impressive professional qualifications. The prosecutor filed an appeal, but later refused to continue because of insufficient evidence of the doctor’s guilt. This case is important because it shows the difficulty in gathering evidence in criminal cases related to abortion and the protection of women's reproductive rights. One of the reasons for this is the lack of an independent forensic medical examination in Ukraine, as well as falsification of medical documentation.

Скаржниця звернулася до гінеколога для проведення аборту. При цьому лікар пошкодила скаржниці матку, сечовий міхур і кишечник. Скаржниця потребувала операції, щоб усунути пошкодження, і вона втратила здатність народжувати дітей. Під час судового засідання державна судово-медична експертиза встановила, що лікар не порушував медичних протоколів. Експерт також встановив, що дії лікаря не спричинили ушкодження органів скаржника, а нещасний випадок стався через особливості організму скаржника. Суд першої інстанції визнав лікаря невинним, враховуючи високу професійну кваліфікацію лікаря. Прокурор подав апеляцію, але пізніше відмовилася підтримувати обвинувачення через брак доказів провини лікаря. Цей випадок важливий, оскільки показує складність збору доказів у кримінальних справах щодо абортів та захисту репродуктивних прав жінок. Однією з причин цього є відсутність в Україні незалежної судово-медичної експертизи, а також фальсифікація медичної документації.



Cправа № 334/5052/17 (Case No.334/5052/17) кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Court of Cassation within the Supreme Court of Ukraine) (2020)


Sexual violence and rape

The appellant attacked the victim in the park in an attempt to rape her, but he was noticed by other people and fled the scene of the crime before committing rape. The court of first instance sentenced the appellant to imprisonment for three years. However, the court discharged the appellant from imprisonment and instead put him on probation, with the imposition of certain duties. The appellate court overturned this decision and reinstituted the prison sentence of three years, cancelling the discharge from punishment on probation. The Supreme Court affirmed the appellate decision, finding that the court of first instance did not sufficiently consider the degree of public danger of the crime, or that the victim was disabled since childhood, which made her exceptionally vulnerable. Also, the first-instance court did not consider the fact that the appellant did not succeed in raping the victim only because of the intervention of other people who forced the appellant to flee the scene, not because he willingly abandoned the crime. This case is significant because it illustrated how Ukrainian courts should apply the sentencing factors for attempted crimes – (i) the gravity of the offense, (ii) the amount of progress made toward completing the crime, and (iii) the reasons the crime was incomplete – in sexual violence cases.

Скаржник напав на жертву в парку, намагаючись її зґвалтувати, але оскільки його помітили інші люди, він втік з місця злочину, перш ніж вчинити зґвалтування. Суд першої інстанції засудив заявника до трьох років позбавлення волі. Проте, суд звільнив скаржника від відбування покарання, натомість призначив йому випробувальний термін із покладенням певних обов’язків. Апеляційний суд скасував це рішення та поновив покарання у вигляді трьох років позбавлення волі, скасувавши звільнення від відбування покарання з випробуванням. Верховний Суд залишив без змін рішення апеляційного суду, встановивши, що суд першої інстанції недостатньо врахував ступінь суспільної небезпеки злочину та те, що потерпіла була інвалідом з дитинства, що робило її особливо вразливою. Крім того, суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що скаржнику не вдалося зґвалтувати жертву лише через втручання інших осіб, які змусили скаржника втекти з місця події, а не через те, що він добровільно відмовився від злочину. Ця справа є важливою, оскільки вона продемонструвала, які обставини мають враховувати українські суди при призначенні покарання за замах на злочин у справах, які стосуються сексуального насильства: (i) тяжкість правопорушення, (ii) ступінь досягнутого на шляху завершення злочину, і (iii) причини, через які злочин не був доведений до кінця злочину.



Cправа № 509/3010/19 (Case No. 509/3010/19) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2022)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

The appellant sued his ex-wife, the respondent, regarding the division of property acquired during the marriage as the ex-spouses’ joint property. The appellant noted that during their marriage, the spouses accumulated funds that were kept in the respondent’s bank account. However, immediately after the divorce, the respondent independently managed the funds and bought an apartment. The appellant’s main argument was that, according to Ukrainian family law, the dissolution of marriage does not terminate the right of joint co-ownership of property acquired during the marriage. When the spouses’ jointly owned property is divided, each spouse shall receive an equal share, unless otherwise envisaged by the marriage contract. Thus, the appellant argued that half of the money belonged to him. The respondent claimed that the money was her private property because it was a gift from her friend from the Slovak Republic. The first-instance court satisfied the appellant’s claim, noting that, according to Ukrainian legislation, the deed of gift agreement should have been, but was not, notarized, rendering it null and void. Consequently, the money was the joint property of the spouses. The Court of Appeal overturned this decision. The Supreme Court also supported the position that the court of first instance erroneously satisfied the husband's claim because, as a gift from a citizen of the Slovak Republic, the Ukrainian courts should apply Slovak law, which does not require notarization of the deed of gift agreement. Thus, the Supreme Court concluded that the money was the woman's personal property and could not be divided.

Скаржник звернувся до суду з позовом до своєї колишньої дружини (відповідача) про поділ майна, нажитого за час шлюбу як спільної сумісної власності подружжя. Скаржник зазначив, що за час шлюбу подружжя накопичило кошти, які зберігалися на банківському рахунку відповідача. Проте, одразу після розірвання шлюбу, відповідач самостійно розпорядилась коштами та придбала квартиру. Основним аргументом скаржника було те, що відповідно до сімейного законодавства України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. При поділі майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, вважається, що частки кожного із подружжя є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або договором. Таким чином, скаржник стверджував, що половина грошей належить йому. Відповідач стверджувала, що гроші є її приватною власністю, оскільки це подарунок її друга із Словацької Республіки. Суд першої інстанції задовольнив позов скаржника, зазначивши, що відповідно до законодавства України договір дарування мав бути (проте не був) нотаріально посвідчений, що робить його нікчемним. Отже, гроші були спільною власністю подружжя. Апеляційний суд скасував це рішення. Верховний Суд також підтримав позицію про те, що суд першої інстанції помилково задовольнив позов чоловіка, оскільки щодо подарунку громадянина Словацької Республіки українські суди мають застосовувати законодавство Словаччини, яке не вимагає нотаріального посвідчення договору дарування. Таким чином, Верховний суд дійшов висновку, що гроші є особистою власністю жінки і не підлягають розподілу.



Cправа № 642/4714/16-к (Case No.642/4714/16-к) кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Court of Cassation within the Supreme Court of Ukraine) (2018)


Gender-based violence in general, Sexual harassment, Trafficking in persons

The appellant was convicted of trafficking in human beings because he intentionally, for financial purposes, recruited financially vulnerable Ukrainian women for sex trafficking in Russia. The court of first instance sentenced him to five years of imprisonment with confiscation of property for an “accumulation of crimes” (in Ukraine, this term means commission of two or more crimes by one person stipulated by different Articles or different parts of one Article of the Special Part of this Code, where that person has not been convicted of any of these crimes). The Court of Appeal left this sentence unchanged. The appellant filed a cassation appeal with the Supreme Court, claiming that the appellant was not guilty, because there was no evidence that he recruited women. Instead, the appellant argued that there was a mutual agreement between himself and the women. The Supreme Court left the decisions of the previous courts unchanged, drawing attention to the fact that the courts' conclusions were based on the testimony of the victims and the witness, the protocol of secret investigative actions, and audio and video recordings of the appellant’s meetings with women.

Скаржник був засуджений за торгівлю людьми через те, що він умисно, маючи корисну мету, вербував незаможних українських жінок для торгівлі ними в сексуальних цілях у Росії. Суд першої інстанції призначив йому покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна за "сукупністю злочинів" (в Україні це поняття означає вчинення однією особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої ​​частини Кримінального кодексу, якщо ця особа не була засуджена за жоден із цих злочинів). Апеляційний суд залишив цей вирок без змін. Скаржник подав касаційну скаргу до Верховного Суду, стверджуючи, що він невинний, оскільки немає доказів того, що він вербував жінок. Натомість, скаржник стверджував, що між ним і жінками існувала взаємна домовленість. Верховний Суд залишив рішення попередніх судів без змін, звернувши увагу на те, що висновки судів ґрунтуються на показаннях потерпілих і свідків, протоколах негласних слідчих дій, аудіо- та відеозаписах зустрічей скаржника із жінками.



Cправа № 658/2391/18 (Case No.658/2391/18) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2021)


Property and inheritance rights

The appellant sued to establish co-residence with the deceased, a man with whom she lived for more than five years but never married. The claim was related to the fact that the man died without a will, so inheritance defaulted to take place in order of precedence according to Ukrainian legislation. Without establishing co-residence, the appellant had no legal right to inherit at all, but establishing co-residence with the deceased would give her the opportunity to inherit the property as a fourth-line heir, as she lived with the deceased for at least five years. However, the deceased's niece also claimed her rights to his property including land plots and a residential building. The plaintiff argued that the niece should not inherit because she did not take part in the material support of her uncle, carry out his burial, nor take an interest in his health. The first-instance court partially satisfied the appellant’s claim and established her co-residence with the deceased man without marriage. At the same time, the court assumed that the appellant provided long-term care and assistance to the deceased, who was unable to care for himself. The appellate court overturned this decision, finding that there was no evidence to prove that the appellant lived with the deceased as a family, and that they were connected by common life, joint farming, etc. The Supreme Court left this decision unchanged, stating that the fact that the appellant and the deceased lived at the same address did not prove that they lived as a family. Therefore, according to the Court, the appellant had no right to inherit the deceased’s property. This case is important because it shows how women’s property and inheritance rights are unprotected outside of registered marriage, and that it is very difficult to prove living as one family in a Ukrainian court.

Скаржниця пред'явила позов про встановлення спільного проживання з померлим, чоловіком, з яким вона прожила більше п'яти років, але так і не вийшла заміж. Позов був пов’язаний з тим, що чоловік помер без заповіту, тому спадкування мало відбуватися за законом (в порядку черговості) згідно із законодавством України. Без встановлення спільного проживання, скаржниця взагалі не мала законного права на спадкування, але встановлення спільного проживання з померлим дало б їй можливість успадкувати майно як спадкоємець четвертої черги, оскільки вона проживала з померлим принаймні п'ять років. Однак, племінниця померлого також заявила свої права на його майно, зокрема земельні ділянки та житловий будинок. Позивач стверджувала, що племінниця не повинна приймати спадщину, оскільки не брала участі в матеріальному забезпеченні свого дядька, не здійснила його поховання, не цікавилася його здоров'ям. Суд першої інстанції частково задовольнив позов скаржниці та встановив її спільне проживання з померлим без шлюбу. Водночас, суд виходив з того, що скаржниця надавала тривалий догляд та допомогу померлому, який був не в змозі обслуговувати себе сам. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення, встановивши відсутність доказів того, що скаржниця проживала із померлим однією сім’єю і, що вони були пов’язані спільним побутом, вели спільне господарство тощо. Верховний Суд залишив це рішення без змін, вказавши, що той факт, що скаржниця і померлий проживали за однією адресою, не доводить, що вони проживали однією сім'єю. Таким чином, на думку Суду, скаржниця не мала права успадкувати майно померлого. Ця справа є важливою, тому що показує, що майнові та спадкові права жінок поза зареєстрованим шлюбом є незахищеними, а також те, що в українському суді досить важко довести факт проживання однією сім’єю.



Cправа №265/5853/17 (Case No.265/5853/17) кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Court of Cassation within the Supreme Court of Ukraine) (2020)


Statutory rape or defilement

The appellant was convicted of debauchery for committing lewd acts against the victim, a girl under 14 years old. The first-instance court sentenced the defendant to five years of imprisonment and banned him for three years from continuing to volunteer at a children’s home. The appellate court left this decision unchanged. However, the Supreme Court changed the additional punishment, stating that courts may only impose such additional punishment if the commission of the crime was related to the perpetrator’s position or to engagement in certain activities. The Supreme Court found that, although the appellant provided volunteer assistance to the children's center, his volunteer activity was in no way related to the commission of a crime. This case is significant because the Supreme Court used a narrow definition of “related to” in finding that the defendant’s volunteer work with children unrelated to his sexual abuse of a child.

Скаржник був засуджений за вчинення розпусних дій щодо особи, дівчини віком до 14 років. Суд першої інстанції засудив обвинуваченого до п’яти років позбавлення волі та заборонив йому продовжувати волонтерську діяльність у дитячому будинку строком на 3 роки. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Проте, Верховний Суд змінив додаткове покарання, зазначивши, що суди можуть призначати таке додаткове покарання лише у тому випадку, якщо вчинення злочину було пов’язане зі службовим становищем винного або із заняттям певною діяльністю. Верховний Суд встановив, що хоча скаржник надавав волонтерську допомогу дитячому центру, його волонтерська діяльність жодним чином не пов’язана зі вчиненням злочину. Ця справа є важливою, оскільки Верховний суд використав вузьке визначення "пов’язаного з", коли встановив, що волонтерська робота обвинуваченого з дітьми не має відношення до сексуального насильства над дитиною.



Cправа № 171/765/15-к (Case No. 171/765/15-к) Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Cassation Court within the Supreme Court) (2019)


Sexual violence and rape

The two defendants were charged with raping the complainant. The court of first instance sentenced the first defendant to four years of imprisonment, but discharged him from punishment on probation. The court acquitted the second defendant due to lack of evidence. The prosecutor appealed, arguing that the prosecution had sufficiently proven the guilt of the acquitted defendant. The prosecutor argued that discharging the first man from punishment on probation did not correspond to the gravity of the crime. Thus, the prosecutor asked the Court of Appeal to re-evaluate the matter and sentence both men to imprisonment for a term of 10 years. The Court of Appeal left this sentence unchanged. However, the Supreme Court overturned the lower courts’ decisions and assigned new proceeding, due to the need to impose a more severe punishment in accordance with the law. The Supreme Court found that the Court of Appeal did not properly examine and evaluate the prosecutor’s arguments and evidence.

Двох підсудних було обвинувачено у зґвалтуванні скаржниці. Суд першої інстанції засудив першого обвинуваченого до чотирьох років позбавлення волі, але звільнив його від покарання з випробуванням. Другого обвинуваченого суд виправдав за браком доказів. Прокурор подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що стороною обвинувачення надано достатньо доказів для доведення вини виправданого обвинуваченого. Прокурор стверджував, що звільнення першого обвинуваченого від покарання з випробуванням не відповідає тяжкості злочину. Таким чином, прокурор просив апеляційний суд переглянути справу та призначити обом чоловікам покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін. Однак, Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій і відправив справу на новий розгляд в суд апеляційної інстанції у зв’язку з необхідністю призначити більш суворе покарання відповідно до закону. На думку Верховного Суду, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив і не оцінив доводи прокурора та докази.



Cправа №815/4612/15 (Case No. 815/4612/15) адміністративного суду у складі Верховного Суду (Administrative Cassation Court within the Supreme Court ) (2019)


LGBTIQ

Officials of the Odessa City Council sued the head of the organizing committee of "Odessa Pride-2015" (a multi-day queer festival and peaceful meeting in support of human rights for everyone, regardless of sexual orientation and gender identity scheduled for August 2015), in order to limit the right of this organization to peaceful assembly by banning their mass public events, namely gatherings, rallies, pickets, demonstrations meetings, etc., in the center of Odessa. The claim was based on the fact that although the organizers of "Odessa Pride-2015" sent a notification letter containing the date of the event in advance (as required in Article 39 of the Constitution of Ukraine), there was no detailed information about the nature of the planned peaceful assembly, place, time, routes, etc., which made it impossible for local authorities and law enforcement agencies to take necessary measures in the interests of public order to prevent riots or crimes. The first-instance court partially satisfied the claim, finding that the equality march of the LGBTQ community could create a real danger and threat to public order in the city. The appellate court left this decision unchanged. However, the Supreme Court overruled the decisions of the courts of the previous instance, noting that in order to restrict the right to assemble peacefully, the court must be convinced of the reality of a possible threat and such reality must be confirmed by relevant evidence. Given that there was no such evidence in this case, the courts of previous instances wrongfully restricted the defendant's constitutional right to peaceful assembly. This case is important because it affirms the right of marginalized people to peacefully assemble in celebration of their identity and humanity without undue state interference.

Чиновники Одеської міськради подали до суду на голову організаційного комітету "Одеса Прайд-2015" (багатоденний квір-фестиваль і мирний мітинг на підтримку прав людини для всіх, незалежно від сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, запланований на серпень 2015 року), з метою обмеження права цієї організації на мирні зібрання,, шляхом заборони проведення масових публічних заходів, а саме зборів, мітингів, пікетів, демонстраційних мітингів тощо в центрі Одеси. Позов обґрунтовувався тим, що хоча організатори "Одеса-Прайд-2015" заздалегідь надіслали лист-повідомлення із зазначенням дати проведення заходу (як того вимагає стаття 39 Конституції України), однак в ньому не було детальної інформації про характер запланованого мирного зібрання, місце, час, маршрути тощо, що унеможливило вжиття органами місцевого самоврядування та правоохоронними органами необхідних заходів з метою підтримання громадського порядку та запобігання заворушенням чи злочинам. Суд першої інстанції частково задовольнив позов, встановивши, що марш рівності ЛГБТК-спільноти може створити реальну небезпеку та загрозу громадському порядку в місті. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Проте, Верховний Суд скасував рішення судів попередньої інстанції, зазначивши, що для обмеження права на мирні зібрання суд має переконатися в реальності можливої загрози і така загроза має бути підтверджена відповідними доказами. Враховуючи відсутність таких доказів у цій справі, суди попередніх інстанцій неправомірно обмежили конституційне право відповідача на мирні зібрання. Цей випадок важливий, оскільки він підтверджує право груп (спільнот), які зазнають дискримінації, мирно збиратися для святкування своєї ідентичності та людяності без неправомірного втручання держави.



Cправа №128/2294/17 (Case No. 128/2294/17) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2021)


Domestic and intimate partner violence, International law, Property and inheritance rights

The plaintiff sued her ex-husband and asked the court to evict her ex-husband, the defendant-appellant. The plaintiff owned half of the house and the other half of the house belonged to her brother. After the divorce, the defendant-appellant lived in the same house without becoming a joint owner. The defendant-appellant systematically caused moral and physical suffering to the plaintiff and violated the rules of cohabitation. The first-instance court rejected the plaintiff’s claim, noting that a former family member of the owner of the house cannot be evicted as this could be interference with the right to housing, guaranteed by the Article 8 of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The appellate court overturned this decision and granted the plaintiff's the claim because the defendant-appellant systematically committed domestic violence and his continued residence in the house violated the interests of the owner of the house. The Supreme Court left this decision unchanged, drawing attention to the fact that the evidence indicated that for a long time the defendant-appellant systematically violated the rules of cohabitation with the plaintiff and her child, abused alcohol, and used psychological and physical violence, which made it impossible to live with him. In view of the above, in order to prevent further cases of bullying, intimidation, and violence against the plaintiff and her child, the Supreme Court concluded that there were grounds for granting the plaintiff’s claim and terminating the defendant-appellant's right to use the disputed housing by evicting him. Specifically, the Court found that the interference with the right to housing was proportionate and pursued a legitimate aim.

Позивач пред'явила позов до свого колишнього чоловіка та просила суд виселити її колишнього чоловіка – відповідача (скаржника). Половина будинку належала позивачу, а інша половина будинку належала її братові. Після розірвання шлюбу відповідач (скаржник) проживав із позивачем в одному будинку, який не був їх спільною сумісною власністю. Відповідач (скаржник) систематично завдавав позивачу моральні та фізичні страждання та порушував правила спільного проживання. Суд першої інстанції відхилив позов позивача, зазначивши, що колишній член сім’ї власника будинку не може бути виселений, оскільки це може бути втручанням у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та задовольнив позов, оскільки відповідач (скаржник) систематично вчиняв насильство в сім’ї і його подальше проживання в будинку порушувало інтереси власника будинку. Верховний Суд залишив це рішення без змін, звернувши увагу на те, що наявні докази вказують на те, що відповідач (скаржник) протягом тривалого часу систематично порушував правила спільного проживання з позивачем та її дитиною, зловживав алкоголем, застосовував психологічне та фізичне насильство, що зробило проживання з ним неможливим. Враховуючи викладене, з метою запобігання подальшим випадкам булінгу, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову позивача та припинення права відповідача (скаржника) на користування спірним житлом шляхом його виселення. Зокрема, Суд визнав, що втручання у право на житло було пропорційним і переслідувало законну мету.



Cправа №310/6618/17 (Case No. 310/6618/17) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2021)


Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

The plaintiff sued his ex-wife, the appellant, and requested recognition that a piece of real estate was his private property. The plaintiff noted that he and his wife were in a registered marriage for a certain period. The plaintiff made money as an individual entrepreneur (in Ukraine, this term means an individual that owns his or her business and possesses all the profit). While running his business, he acquired real estate and registered title. The plaintiff invested his own money in this property. The appellant believed that due to the fact that the plaintiff acquired the property during their marriage, the real estate was the joint property of the spouses and should be split between them. Rejecting the appellant’s arguments, the court of first instance concluded that, as the plaintiff acquired the disputed property using his own money, the property belonged only to him, as she did not prove that the property was acquired as a result of their joint work or that her funds were invested in its acquisition. The Court of Appeal left this decision unchanged. The Supreme Court slightly changed the motivational part of the decisions of the first-instance court, as well as Court of Appeal, accepting that the property of the individual entrepreneur can be joint property of the spouses, provided that it was either bought by the spouses together, or invested in by both spouses. Considering that the appellant did not prove that the property was acquired during their marriage, nor that they both invested in the property, the Court held that it belonged only to the plaintiff.

Позивач подав до суду на свою колишню дружину (скаржницю) та просив визнати, що нерухоме майно є його приватною власністю. Позивач зазначив, що певний період вони з дружиною перебували в зареєстрованому шлюбі. Позивач заробляв гроші як фізична особа-підприємець (в Україні під цим терміном розуміється фізична особа, яка є власником свого бізнесу та володіє всім прибутком). Під час ведення бізнесу він придбав нерухомість і зареєстрував право власності на неї. Позивач інвестував свої власні кошти в це нерухоме майно. Скаржниця вважала, що у зв'язку з тим, що Позивач набув майно під час шлюбу, нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає розподілу між ними. Суд першої інстанції відхилив доводи скаржниці та дійшов висновку, що, оскільки позивач придбав спірне майно за власні кошти, це майно належить лише йому, оскільки вона не довела, що це майно було набуте в результаті їх спільної праці або, що її кошти були вкладені в його придбання. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Верховний Суд дещо змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, а також апеляційного суду, вказавши, що майно фізичної особи-підприємця може бути спільною сумісною власністю подружжя за умови, що воно було придбано обома подружжя або в нього було інвестовано кошти обох подружжя. Зважаючи на те, що скаржниця не довела ні того, що це майно було придбано під час їхнього шлюбу, ні того, що вони обидва інвестували у це майно, Суд постановив, що воно належало лише позивачу.



Cправа № 482/297/21 (Case No. 482/297/21) Миколаївського апеляційного суду (Mykolaiv Court of Appeal) (2021)


Acid violence, Domestic and intimate partner violence, Femicide

For years, the appellant lived with his civil wife in the same apartment (in Ukraine, the term 'civil marriage' means cohabitation of a man and a woman without official marriage registration). While intoxicated one evening, he began to accuse his wife of cheating on him with other men and degrading his honor and dignity as a man. After a verbal conflict, the man, decided to kill his wife. In order to cause the most severe physical pain, he purposefully poured sulfuric acid from a bottle on his wife and verbally wished for her death, causing serious chemical burns. In addition, the acid fell on her minor son, which burned him. The court of first instance sentenced the man to eight years imprisonment for attempted murder, as well as causing bodily injury to the wife and her son. Also, the court imposed the obligation on the appellant to pay for the costs of their treatment. The appellant filed an appeal, arguing that the first-instance court wrongly characterized his actions because he did not want to kill his wife, but only cause her bodily injury. The Court of Appeal left the sentence unchanged, citing the following facts: when the appellant poured acid on the victim, he expressed his desire for her death; he poured the acid on her head and face, which are vital organs; and, according to the conclusion of the experts, the man poured most of the acid in the bottle on the victim.

Скаржник роками проживав зі своєю цивільною дружиною в одній квартирі (в Україні термін "цивільний шлюб" означає спільне проживання чоловіка та жінки без офіційної реєстрації шлюбу). Одного вечора, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він почав звинувачувати свою дружину в тому, що вона зраджує йому з іншими чоловіками та принижує його честь і гідність як чоловіка. Після словесної сварки чоловік вирішив убити свою дружину. З метою заподіяння сильного фізичного болю, він цілеспрямовано облив дружину сірчаною кислотою з пляшки та на словах побажав їй смерті, спричинивши серйозні хімічні опіки. Крім того, кислота потрапила на її неповнолітнього сина, від чого він отримав опіки. Суд першої інстанції засудив чоловіка до восьми років позбавлення волі за замах на вбивство, а також заподіяння тілесних ушкоджень дружині та її сину. Також суд поклав на скаржника обов'язок оплатити витрати на їх лікування. Скаржник подав апеляцію, вважаючи, що суд першої інстанції неправильно кваліфікував його дії, оскільки він не хотів вбити свою дружину, а лише заподіяти їй тілесні ушкодження. Апеляційний суд залишив вирок без змін, посилаючись на такі факти: коли скаржник облив потерпілу кислотою, він висловив бажання, аби вона померла; він вилив кислоту на її голову та обличчя, які є життєво важливими органами; та, відповідно до висновку експертів, чоловік вилив на потерпілу більшу частину кислоти із пляшки.



Cправа № 135/1530/16-к (Case No.135/1530/16-к) кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Court of Cassation within the Supreme Court of Ukraine) (2018)


Femicide, Sexual violence and rape

The appellant was convicted by the court of first instance for the murder and rape of one woman and the murder and attempted of rape of a second woman. Taking into account the fact that the man had previously been convicted of similar crimes, the first instance court sentenced him to life imprisonment. The appellate court left the judgment unchanged. The appellant’s attorney filed a cassation appeal to the Supreme Court, in which he asked the Court to revoke the sentence and close the criminal proceedings due to insufficient evidence. Specifically, the appellant argued that a third party staged the crime scene and placed his property there; sexual intercourse with the first woman was consensual; and the forensic medical examination confirmed that the appellant did not engage in sexual intercourse with another woman. The Supreme Court emphasized that the conclusions of the lower courts regarding the appellant’s guilt were based on their careful examination of the evidence (e.g., the appellant’s property near the corpses indicated that he was at the place of the crimes; forensic medical examinations found traces of a man's DNA on the bodies). Accordingly, the Supreme Court left the sentence of life imprisonment unchanged. This decision is important because it demonstrates that serving a prison sentence may not deter persons who commit sex crimes from re-offending after their release from custody.

Cкаржник був засуджений судом першої інстанції за вбивство та зґвалтування однієї жінки, а також вбивство та замах на зґвалтування іншої жінки. Враховуючи те, що чоловік раніше був судимий за аналогічні злочини, суд першої інстанції призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Адвокат скаржника подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив суд скасувати вирок та закрити кримінальне провадження через недостатність доказів. Зокрема, скаржник стверджував, що третя сторона влаштувала інсценування злочину та розмістила там його майно; статевий акт з першою жінкою був за її згодою; і судово-медична експертиза підтвердила, що скаржник не вступав у статеві зносини з іншою жінкою. Верховний Суд підкреслив, що висновки судів попередніх інстанцій щодо винуватості скаржника ґрунтувалися на ретельному дослідженні доказів (наприклад, майно скаржника поблизу трупів вказувало на те, що він був на місці злочинів; судово-медичні експертизи виявили сліди ДНК чоловіка на тілах). Відповідно, Верховний Суд залишив без змін покарання у вигляді довічного ув'язнення. Це рішення є важливим, оскільки воно демонструє, що відбування покарання не може стримувати осіб, які вчинили сексуальні злочини, від повторного вчинення злочину після звільнення з-під варти.



Cправа №456/848/16-ц (Case No.456/848/16-ц) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court) (2020)


Divorce and dissolution of marriage

The plaintiff requested that the court grant his divorce from his wife, the respondent. He argued that their married life had ended. After the respondent took the children and his property and left him in 2014, she lived separately from plaintiff, did not have marital relations with him, nor run a joint household with him. The first-instance court granted the divorce and concluded that the family had broken up and continuing the marriage was against everyone’s interests. The Court of Appeal left the decision of the first instance unchanged. The respondent insisted on preserving the marriage and filed the cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances had no right to interfere in her relationship with her husband. The Family Code of Ukraine allows either spouse to terminate the marriage. Forcing the termination or continuation of marriage, or forcing sex through physical or psychological violence, is an abuse of the right of the wife or husband to freedom and personal inviolability and may have additional legal implications. Therefore, the courts must determine the actual spousal relationship and any valid reasons for divorce. If it is established that the future joint life of the spouses and preservation of the marriage would be contrary to the interests of one of them, the court should terminate the marriage. Thus, the Supreme Court concluded that there was no interference in married life by the courts and under such circumstances there were grounds for dissolution of the marriage, as its continuation was contrary to the plaintiff’s interests.

Позивач просив суд розірвати його шлюб із дружиною (відповідачем). Він стверджував, що їхнє подружнє життя закінчилося, і що саме відповідач винна в тому, що їхня сім’я розпалася. Після того, як у 2014 році відповідач забрала дітей, його майно та покинула його, вона проживала окремо від позивача, не перебувала з ним у шлюбних стосунках, не вела спільного господарства. Суд першої інстанції задовольнив позов про розірвання шлюбу та дійшов висновку, що сім'я фактично розпалася і продовження шлюбу суперечить інтересам кожного з подружжя. Апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін. Відповідач наполягала на збереженні шлюбу та подала касаційну скаргу до Верховного Суду, стверджуючи, що суди попередніх інстанцій не мають права втручатися у її стосунки з чоловіком. Сімейний кодекс України передбачає право кожного з поружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Таким чином, суди повинні визначити фактичні подружні стосунки та будь-які поважні причини розірвання шлюбу. Якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, суд повинен розірвати шлюб. Тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача. Тому суди мають визначати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача.



справа №766/13927/20-ц (Case No.766/13927/20-ц) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court) (2021)


Domestic and intimate partner violence, International law, Property and inheritance rights

The appellant applied to the court for a restraining order against her son (in Ukrainian legislation, this term means a judicially established measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety). The appellant wanted the restraining order because her son, who lived in the same apartment with her, consumed alcoholic beverages and narcotics, and verbally insulted, humiliated, intimidated, threatened to kill her. The appellant asked the court to issue a six-month restraining order imposing certain obligations on her son, including the obligation to leave her place of residence. The court of first instance granted the appellant’s application in part, but the court did not impose the restrictive measure related to her son's access to housing. In the court’s opinion, the obligation to leave the appellant’s place of residence could violate the son's right to own and use housing and therefore such a measure was not proportionate under the established circumstances. The Court of Appeal left this decision unchanged. The appellant filed a cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances did not fully assess the risk of her son continuing to commit, or re-committing, domestic violence. The appellant argued that this case did not involve deprivation of property rights, but only temporary restrictions. Referring to the practice of the European Court of Human Rights, the Supreme Court concluded that in this case there was indeed a justified risk of continuation or repeated perpetration of domestic violence, the occurrence of severe or particularly severe consequences for the victim, and such risk was real. This case is significant because it found that courts should prioritize the safety of the victim rather than the property rights of the perpetrator. Under such circumstances, the Supreme Court prohibited the woman's son from approaching within 100 meters of their joint residence.

Скаржниця звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису щодо її сина (в українському законодавстві під цим терміном розуміється встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи). Скаржниця хотіла, аби суд видав обмежувальний припис, оскільки її син (який проживав з нею в одній квартирі) вживав алкогольні напої та наркотики, погрожував їй вбивством, використовував щодо неї словесні образи, приниження та залякування. Скаржниця просила суд видати обмежувальний припис строком на шість місяців із покладенням на її сина певних обов’язків, зокрема зобов’язання залишити місце проживання. Суд першої інстанції частково задовольнив заяву скаржниці, але суд не застосовував обмежувальний захід до її сина, який стосувався доступу до житла. На думку суду, зобов’язання залишити місце проживання скаржниці могло порушити право сина на володіння та користування житлом, а тому такий захід не був пропорційним за встановлених обставин. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Скаржниця подала касаційну скаргу до Верховного Суду, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі оцінили ризик продовження або повторного вчинення її сином домашнього насильства. Скаржниця стверджувала, що в цій справі не йдеться про позбавлення права власності, а лише про тимчасові обмеження. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, Верховний Суд дійшов висновку, що в даному випадку дійсно існував обґрунтований ризик продовження або повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких чи особливо тяжких наслідків для потерпілої і такий ризик був реальним. Ця справа є важливою, оскільки в ній було встановлено, що суди повинні надавати пріоритет безпеці жертви, а не майновим правам кривдника. За таких обставин, Верховний Суд заборонив синові жінки наближатися на відстань ближче 100 метрів до їхнього спільного помешкання.



Cправа №685/656/21 (Case No. 685/656/21) Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (Criminal Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2022)


Domestic and intimate partner violence

The appellant was convicted of committing systematic physical and psychological violence against his ex-wife. The eyewitnesses to their fights were minor children. Despite the seriousness of the alleged crime, the first-instance court sentenced the appellant to a three-year restriction of liberty, which means holding a person in an open penal institution (“correctional center”) without isolation from society but under supervision and with compulsory engagement in socially useful paid work under a fixed-term labour contract for a term of one to five years. All convicts have the right to wear civilian clothes, have portable personal computers, money, mobile phones. Convicts may be allowed short trips outside the correctional center in the circumstances provided for by law, for example if they need to visit a medical institution. However, the court also discharged him from punishment on probation, meaning that the appellant did not serve the sentence of restriction of liberty, but he had to fulfill other court-imposed obligations during the probationary period. The Court of Appeal overturned the lower court and sentenced the appellant to five months of arrest, which means detention for one to six months with unpaid work on improvements or services to the detention facility. The appellant filed the cassation appeal to the Supreme Court, arguing that the punishment of arrest was not fair. The Supreme Court left the judgment of the Court of Appeal unchanged, noting that the courts should design domestic violence sentences to correct the convicted person and prevent them from committing new crimes. However, the first-instance court did not provide any reasons explaining how correcting the appellant would be possible without a custodial sentence, nor how to take into account that the defendant’s repeated acts of domestic violence. This case is important because it demonstrates how Ukrainian courts can impose minimal punishment for domestic violence, which sends the message that it is not a serious violent crime.

Скаржник був засуджений за вчинення систематичного фізичного та психологічного насильства щодо своєї колишньої дружини. Очевидцями їх конфліктів були неповнолітні діти. Незважаючи на тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачувався чоловік, суд першої інстанції засудив скаржника до трьох років обмеження волі, що полягає у триманні особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типу ("виправному центрі") без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором на строк від одного до п'яти років. Усі засуджені мають право носити цивільний одяг, мати портативні персональні комп’ютери, гроші, мобільні телефони. Засудженим можуть бути дозволені короткострокові виїзди за межі виправного центру у випадках, передбачених законом, наприклад, у разі необхідності відвідування лікувального закладу. Однак, суд також звільнив його від покарання з випробуванням, тобто скаржник не відбував покарання у вигляді обмеження волі, але він повинен був виконувати інші покладені судом обов'язки протягом іспитового терміну. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та засудив скаржника до п’яти місяців арешту, що полягає у триманні особи під вартою від одного до шести місяців із залученням до виконання неоплачуваної роботи з благоустрою арештних домів або поліпшення житлово-побутових умов засуджених. Скаржник подав касаційну скаргу до Верховного Суду, вважаючи несправедливим покарання у вигляді арешту. Верховний Суд залишив рішення апеляційного суду без змін, зазначивши, що суди мають призначати вироки за домашнє насильство, аби виправити засуджених і попередити вчинення ними нових злочинів. Однак суд першої інстанції не навів жодних мотивів, які б пояснювали, яким чином можливе виправлення скаржника без призначення покарання, що пов’язане із позбавленням волі, а також не врахував те, що обвинувачений неодноразово вчиняв насильство в сім’ї. Цей випадок важливий, оскільки він демонструє, як українські суди можуть призначають мінімальне покарання за домашнє насильство, що дає зрозуміти, що це не є серйозний насильницький злочин.



International Case Law

Корнейкова та Корнейков проти України (Korneykova and Korneykov v. Ukraine) European Court of Human Rights (Європейський суд з прав людини) (2016)


Abortion and reproductive health rights, Custodial violence, International law

The first applicant, who was in the fifth month of pregnancy, was detained by the police on suspicion of robbery. The national court ordered her pre-trial detention as a preventive measure pending trial. During her detention, the applicant gave birth to her son, the second applicant. Later, the woman appealed to the European Court of Human Rights (“ECtHR”) to obtain just satisfaction, as she argued that her right under Article 3 of the European Convention on Human Rights (prohibition of torture) was violated during detention. The applicant alleged that she had been continuously shackled to her hospital bed or to a gynecological examination chair. In addition, the woman claimed that the detention conditions were inhuman (due to absence of hot water and bed for child, irregular supply of cold water, etc.). She also complained about her placement in a metal cage during court hearings. In view of the above facts, the Court concluded that the unjustified shackling of the first applicant (during and after childbirth, when she was particularly sensitive) can be qualified as inhuman and degrading treatment. Also, the Court drew attention to (i) the woman's physical and psychological suffering, which was caused by the lack of normal nutrition, (ii) improper organization of sanitary and hygiene arrangements, and (iii) the applicant's placement in a metal cage, which is incompatible with the standards of civilized behavior that are the hallmark of a democratic society. Thus, the domestic authorities failed to comply with their obligations under Article 3 of the European Convention on Human Rights. The ECtHR, deciding in equity, awarded both applicants €22,000. This case is important because it identifies the shortcomings of places of detention within a criminal justice system, which neglects the needs of female prisoners with children and during the pregnancy.

Першу заявницю, яка перебувала на п'ятому місяці вагітності, було затримано міліцією за підозрою у вчиненні розбою. Національний суд обрав заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Під час перебування під вартою заявниця народила сина, другого заявника. Пізніше жінка звернулася до Європейського суду з прав людини (“ЄСПЛ”) для отримання справедливої сатисфакції, оскільки вона стверджувала, що її право, гарантоване статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона катування) було порушено під час тримання під вартою. Заявниця стверджувала, що вона весь час була прикута наручниками до лікарняного ліжка або до гінекологічного крісла. Крім того, жінка стверджувала, що умови утримання були нелюдськими (через відсутність гарячої води та ліжка для дитини, нерегулярного постачання холодної води тощо). Також вона скаржилась на те, що під час судових засідань її поміщали до металевої клітки. З огляду на вищенаведені факти, Суд дійшов висновку, що невиправдане застосування наручників до першої заявниці (під час і після пологів, коли вона була особливо чутливою) можна кваліфікувати як нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Також Суд звернув увагу на (i) фізичні та психологічні страждання жінки, які були спричинені відсутністю нормального харчування, (ii) неналежну організацію санітарних та гігієнічних заходів, а також (iii) поміщення заявниці в металеву клітку, що несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, яка є ознакою демократичного суспільства. Таким чином, національні органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. ЄСПЛ, вирішуючи справу на засадах справедливості, присудив обом заявникам 22 000 євро. Ця справа важлива, оскільки вона визначає недоліки місць ув’язнення в системі кримінального правосуддя, яка нехтує потребами ув’язнених жінок з дітьми та під час вагітності.



Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine) European Court of Human Rights (Європейський суд з прав людини) (2013)


Gender discrimination, International law

The applicant intended to change her patronymic (this term means a part of a personal name was traditionally derived from the name of the father of the person concerned) to disassociate herself from her biological father and associate herself more closely with her stepfather and half-brother. Despite the fact that the woman successfully changed her surname to the surname of her stepfather, she was not allowed to change her patronymic. The authorities' main argument was that new legislation prohibited such a change, which the applicant argued was an illegal and unjustified restriction of her rights. She appealed the decision to the local court, which concluded that the state authorities acted in accordance with the law, after which a change of a patronymic was only legally possible when the father of the person concerned had previously changed his forename. The appellate court and the Higher Administrative Court upheld the decision of the first-instance court. The woman appealed to the European Court of Human Rights (“ECtHR”), alleging that there was a violation of her right to private and family life under Article 8 of the Convention on Human Rights. The ECtHR drew attention to the fact that the Ukrainian legislation regulating change of a forename or surname was flexible, but did not provide sufficient reasons for the restrictions on changing the patronymic. Thus, the ECtHR held that authorities failed to comply with their obligations under Article 8 of the European Convention on Human Rights by denying her right to change the patronymic, which was an important aspect of woman`s private and family life. In the most recent version of the Civil Code, the right to change one`s patronymic is established without restriction.

Заявниця мала намір змінити своє по батькові (цей термін означає частину особистого імені, що традиційно походить від імені батька відповідної особи), щоб відмежуватися від свого біологічного батька та більш тісно пов’язати себе із вітчимом та неповнорідним братом. Незважаючи на те, що заявниця успішно змінила своє прізвище на прізвище свого вітчима, їй не дозволили змінити по батькові. Основним аргументом уповноважених осіб було те, що нове законодавство забороняло таку зміну, що, на думку заявниці, було незаконним та необґрунтованим обмеженням її права. Жінка оскаржила відмову до місцевого суду, який дійшов висновку, що державні органи діяли у відповідності до закону, який визначав, що зміна по батькові можлива тільки у тому випадку, коли батько такої особи попередньо змінив своє ім’я. Суди апеляційної інстанції та Вищий адміністративний суд залишили рішення суду першої інстанції без змін. Жінка звернулася до Європейського суду з прав людини (“ЄСПЛ”), стверджуючи, що мало місце порушення її права на приватне та сімейне життя відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини. ЄСПЛ звернув увагу на те, що українське законодавство, яке регулювало зміну імені чи прізвища було гнучким, але не містило достатніх підстав для обмежень щодо зміни по батькові. Таким чином, ЄСПЛ постановив, що органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, відмовивши їй у праві змінити по батькові, яке було важливим аспектом приватного та сімейного життя жінки. В останній редакції Цивільного кодексу право на зміну по батькові встановлено без обмежень.