Ukraine

Article 63 of the Code of Labor Laws prohibits overtime work for pregnant women and women with children under the age of three. This rule is meant to protect women, but at the same time it makes them vulnerable to discrimination. The direct application of this rule violates women's right to freely choose their work, restricts women's access to jobs for which additional payment is provided (for example, under the hourly payment system, overtime work is paid at doubled hourly rate), and can also inhibit women’s career and professional growth. In addition, such a prohibition leads to the unofficial, unsanctioned employment of women in such types of work, which leads to women lacking legal protection and adequate wages. Articles 176-177 determine that women are not allowed to work on nights or weekends. These articles also prohibit employers from sending pregnant women and women with children under three on business trips. Women with children aged three to fourteen, or children with disabilities cannot work overtime, and they cannot be sent on business trips without their consent. These rules also apply to men with children, but only if they are raising them without a mother permanently or long-term (for example, the mother is receiving long-term medical care). This approach discriminates against both men and women, and further reinforces stereotypes that child care is exclusively a woman's duty. For violations of these prohibitions, the Code of Labor Laws provides for fining the employer the amount of the minimum wage for each such violation (currently 6,700 hryvnias).

Статтею 63 Кодексу законів про працю забороняється надурочна робота вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Це правило покликане захистити жінок, але водночас воно робить їх уразливими до дискримінації. Пряме застосування цієї норми порушує право жінок на вільний вибір роботи, обмежує доступ жінок до робіт, за які передбачена додаткова оплата праці (наприклад, за погодинної системи оплати праці понаднормова праця оплачується у подвійному розмірі годинної ставки), а також може перешкоджати. кар'єрному і професійному росту жінки. Крім того, така заборона призводить до неофіційного незаконного працевлаштування жінок на такі види робіт, що призводить до того, що жінки не мають правового захисту та належної оплати праці. Статті 176-177 визначають, що жінки не можуть працювати у нічний час та у вихідні дні. Ці статті також забороняють роботодавцям направляти у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть працювати понаднормово, а також направлятися у відрядження без їх згоди. Ці правила поширюються і на чоловіків, які мають дітей, але тільки в тому випадку, якщо вони виховують їх постійно або тривалий час без матері (наприклад, мати перебуває на тривалому лікуванні). Такий підхід дискримінує як чоловіків, так і жінок і ще більше зміцнює стереотипи про те, що догляд за дітьми є виключно жіночим обов’язком. За порушення цих заборон Кодексом законів про працю передбачено накладення штрафу на роботодавця в розмірі мінімальної заробітної плати за кожне таке порушення (зараз це 6700 гривень).

Article 1258 of the Civil Code of Ukraine defines the rules of intestate inheritance, or inheritance without a will. If a person did not write a will, or made a will and canceled it before their death, then inheritance proceeds in accordance with the legislation. The grounds for inheritance according to law can be family relationships, adoption, or dependence on the testator for at least five years before his death. For example, children of the testator, including those who were born after his death, parents of the deceased person, and the surviving spouse have the right to inherit as heirs of the first line. Each of five lines of heirs (defined in Articles 1261-1265) receives the right to inherit in the order set in legislation. Only the types of heirs enumerated in legislation are eligible for inheritance rights at law. However, the order in which the heirs receive the right to inherit according to the law can be changed by a notarized agreement of the interested heirs. It is important to note that persons who lived with the testator as a family for at least five years before their death have the right to inherit as heirs of the fourth line. This means that, while the legally registered wife of a man who died intestate will inherit as an heir of the first line, a woman who lived in a civil (unregistered) marriage with a man who died intestate can only inherit as a heir of the fourth line. Accordingly, the probability that a woman in a civil marriage will inherit property after the death of her civil husband is rather low because there are likely to be higher-line heirs who will inherit before her. Moreover, a woman who lived in a civil marriage with the deceased must prove in court that they lived together as family and were not in any other marriage. Appropriate evidence of living as family without marriage registration are, for example: (i) birth certificates of children; (ii) photos, letters, or documents demonstrating that they operated a joint farm, etc.

Стаття 1258 ЦК України визначає правила спадкування без заповіту. Якщо особа не склала заповіту або склала заповіт і скасувала його перед смертю, то спадкування відбувається відповідно до законодавства. Підставою для спадкування за законом можуть бути родинні зв'язки, усиновлення або перебування на утриманні спадкодавця не менше п'яти років до його смерті. Наприклад, право на спадкування як спадкоємці першої черги, мають діти спадкодавця, у тому числі ті, що народилися після його смерті, батьки померлого та той з подружжя, який пережив. Кожна з п'яти черг спадкоємців (визначених статтями 1261-1265) отримує право на спадкування в порядку, встановленому законодавством. Право на спадкування за законом мають лише види спадкоємців, перелічені в законодавстві. Але черговість виникнення спадкоємцями права на спадкування за законом може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців. Важливо зазначити, що право на спадкування як спадкоємці четвертої черги мають особи, які проживали зі спадкодавцем сім’єю не менше п’яти років до його смерті. Це означає, що, якщо жінка, перебувала в офіційно зареєстрованому шлюбі із чоловіком, який помер без заповіту, то вона спадкує як спадкоємець першої черги, а жінка, яка проживала в цивільному (незареєстрованому) шлюбі з чоловіком, який помер без заповіту, може успадкувати лише як спадкоємець четвертої черги. Відповідно ймовірність того, що жінка, яка перебуває у цивільному шлюбі, успадкує майно після смерті цивільного чоловіка, є досить низькою, оскільки, ймовірно, будуть спадкоємці попередніх черг, які успадкують раніше неї. Крім того, жінка, яка проживала з померлим у цивільному шлюбі, повинна довести в суді, що вони проживали разом сім'єю і не перебували в іншому шлюбі. Відповідними доказами проживання сім'єю без реєстрації шлюбу є, наприклад: (I) свідоцтва про народження дітей; (II) фотографії, листи або документи, які підтверджують, що вони керували спільним господарством тощо.

Article 1241 of the Civil Code of Ukraine provides for a special type of inheritance regardless of the content of the will. This article establishes the rule that a certain category of heirs, including incapacitated widows, will inherit half of the share (“compulsory share”) that would belong to them pursuant to inheritance by law. An “incapacitated citizen” is, for example, a person who has reached the age at which they have the right to a pension, a person with a disability, etc. This rule is meant to protect the testator’s closest relatives. The court may reduce size of a compulsory share, depending on the relationship between the heirs and the testator, as well as other significant circumstances (for example, the heir’s property status). According to the law, it is not possible to deprive the heir of the right to a compulsory share in the inheritance.

Статтею 1241 ЦК України передбачає особливий вид спадкування незалежно від змісту заповіту. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким певна категорія спадкоємців, у тому числі непрацездатні вдови, успадковує половину частки ("обов’язкової частки"), яка належала б їм в порядку спадкування за законом. "Непрацездатним громадянином" є, наприклад, особа, яка досягла віку, з якого вона має право на пенсію; особа з інвалідністю тощо. Ця норма покликана захистити найближчих родичів спадкодавця. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки залежно від відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, майнового стану спадкоємця). Відповідно до закону, позбавити спадкоємця права на обов'язкову частку у спадщині не можна.

Article 3502 lists the persons who can apply to the court for a restraining order, which means a judicial measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety. For example, the court may order a ban on staying in the common residence with the victim of domestic violence; prohibition to approach within a specified distance to the victim’s place of residence, study, work, or other frequently visited locations; prohibition to contact the victim. The following categories of persons are eligible to apply for a restraining order: (i) a person who has suffered from domestic violence, or their representative; (ii) a person who has suffered from gender-based violence, or their representative; (iii) parents and other legal representatives of a child who suffered from domestic violence or gender-based violence; (iv) a guardian representing the interests of an incapable person who has suffered from domestic violence or gender-based violence.

Стаття 3502 містить перелік осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису, що означає встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Наприклад, суд може встановити заборону на перебування у спільному місці проживання з жертвою домашнього насильства; заборону наближатися на визначену відстань до місця проживання, навчання, роботи чи інших місць, які часто відвідує потерпілий; заборону контактувати з потерпілим. Право на подання заяви про видачу обмежувального припису мають наступні категорії осіб: (I) особа, яка постраждала від домашнього насильства, або її представник; (II) особа, яка постраждала від ґендерно зумовленого насильства, або її представник; (III) батьки та інші законні представники дитини, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства; (IV) опікун, який представляє інтереси недієздатної особи, яка постраждала від домашнього або ґендерно зумовленого насильства.

These articles determine the legal consequences related to joint property of the spouses after the dissolution of the marriage. Dissolution of marriage shall not terminate the joint ownership of any property acquired in marriage, meaning that co-owners shall manage any property that remains in their joint ownership upon divorce only on the basis of their mutual agreement. However, the Family Code protects the rights of divorced spouses: (i) they can agree to divide ownership of the joint property or (ii) apply to the court to the divide the joint property after the dissolution of the marriage. As a general rule, any joint property must be allotted to the spouses in equal shares unless otherwise agreed or contracted. However, in determining the division of joint property, the court may divert from the rule of equal shares in the light of any vital circumstances, such as either spouse was not contributing to the family maintenance, concealed assets, eliminated or caused damage to any joint assets, or used any joint assets in a way that was detrimental to the family interests. Children living with one of the spouses in itself is not a reason for increasing the share in the property of one of the spouses.

Ці статті визначають правові наслідки щодо спільного майна подружжя після розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє право спільної власності на будь-яке майно, набуте в шлюбі, тобто співвласники розпоряджаються майном, яке залишається в їхній спільній власності після розірвання шлюбу, лише за взаємною згодою. Проте, Сімейний кодекс захищає права розлученого подружжя: (I) вони можуть домовитися про поділ спільного майна або (II) звернутися до суду з позовом про поділ спільного майна після розірвання шлюбу. За загальним правилом будь-яке спільне майно подружжя має бути розподілене між подружжям у рівних частках, якщо інше не встановлено домовленістю чи договором. Однак, вирішуючи питання про поділ спільного майна, суд може відхилитися від правила рівних часток у світлі будь-яких життєво важливих обставин, наприклад, якщо будь-хто з подружжя не брав участі в утриманні сім’ї, приховував активи, знищив або завдав шкоди будь-якому спільному майну або використовував будь-які спільні активи у спосіб, який завдавав шкоди інтересам сім’ї. Саме по собі проживання дітей з одним із подружжя не є підставою для збільшення частки у майні одного з подружжя.

Article 57 of the Family Code of Ukraine defines a list of types of property that are not considered joint property of spouses, for example: (i) any property acquired by either spouse before getting married; (ii) any property acquired under a gift agreement or as heritage during the marriage; (iii) any property acquired during marriage with one spouse’s own money; (iv) personal items such as jewelry, even if acquired with money owned jointly by the spouses, etc. However, according to Ukrainian legislation and judicial practice, there is a presumption of joint spousal ownership: it is assumed that all property of the spouses is their joint property and subject to division, until proven otherwise. When deciding whether property belongs to both spouses, Ukrainian courts are guided by criteria including the time of acquisition of the property and the funds with which such property was acquired (source of acquisition). For example, if property was acquired with personal funds during the marriage, the property is not joint property of the spouses, but rather is the personal private property of the spouse who purchased it. At the same time, if it is not confirmed that the property was bought with personal funds, the presumption of joint ownership of the spouses will remain. The spouse contesting the claim that the property is individual property bears the burden of rebutting the presumption of joint. When managing property, Article 59 requires that spouses must consider the interests of the child and other family members who are lawfully authorized to use their property.

Стаття 57 Сімейного кодексу України визначає перелік видів майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, наприклад: (I) будь-яке майно, набуте одним із подружжя до шлюбу; (II) будь-яке майно, набуте за договором дарування або в порядку спадкування; (III) будь-яке майно, придбане під час шлюбу за особисті кошти одного з подружжя; (IV) особисті речі, такі як ювелірні вироби, навіть якщо вони придбані за кошти, які є спільною власністю подружжя, тощо. Однак, згідно з українським законодавством та судовою практикою, існує презумпція спільної власності подружжя: вважається, що все майно подружжя є їхньою спільною власністю і підлягає поділу, доки не буде доведено інше. Вирішуючи питання про належність майна обом подружжю, українські суди керуються такими критеріями, як час набуття майна та кошти, на які таке майно набуто (джерело набуття). Наприклад, якщо майно було придбано за особисті кошти під час шлюбу, це майно не є спільною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його придбав. При цьому, якщо не буде підтверджено факт придбання майна за особисті кошти, презумпція спільної власності подружжя збережеться. Той з подружжя, який заперечує вимогу про те, що майно є індивідуальною власністю, несе тягар спростування презумпції спільної власності. Стаття 59 вимагає, щоб подружжя при управлінні майном зважало на інтереси дитини та інших членів сім’ї, які за законом мають право користуватися їх майном.

Spouses who have children may file to a competent court a divorce application supported by a written agreement detailing with whom the children will live following the divorce, to what extent the other parent will support the children, and the other parent's right to care for the children. The competent court shall award a divorce one month following the submission of the divorce application, if it is established that the divorce application is in line with the genuine intent of the wife and husband. It is interesting that the family law establishes rules according to which the court shall attempt to facilitate the reunification of the couple through measures that are not in conflict with the moral principles of society (in such circumstances, the court may suspend the proceedings and set a time limit for the spouses to reconcile, which may not exceed six months). If both spouses agree to dissolve the marriage, the terms for reconciliation are usually not set by the court. Either spouse may apply for a divorce. At the same time, the legislature limited access to justice to certain categories of persons, namely: pregnant wives and their husbands, as well as parents of children under one year of age. Thus, a divorce application may not be filed during the wife's pregnancy and within one year of childbirth, unless either spouse engages in illegal behavior that may be classified as a criminal offense against the other spouse or the child. Such a limitation does not typically preserve the family, and may interfere with a person's right to marry another person with whom they already live, affects decision-making regarding the acquisition of property, because in this case it will be considered joint property (it will be very difficult for a person to challenge the presumption of joint property in court even if the persons do not live together). When deciding the issue of divorce, the court shall investigate the actual relationship of the spouse and genuine grounds for filing for divorce, with due regard to whether the spouses have a minor child or any other important factors. After divorce, a person has the right to revert their pre-marriage last name. In case of divorce granted by the court, the marriage shall be deemed terminated as of the effective date of the court judgment awarding the divorce.

Подружжя, яке має дітей, може подати до компетентного суду заяву про розірвання шлюбу, яка супроводжується письмовою угодою, в якій вказується, з ким проживатимуть діти після розірвання шлюбу, в якому обсязі другий з батьків утримуватиме дітей, а також право другого з батьків піклуватися про дітей. Компетентний суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжнім намірам дружини та чоловіка. Цікаво, що сімейне законодавство встановлює правила, відповідно до яких суд намагається сприяти возз’єднанню подружжя за допомогою заходів, які не суперечать моральним засадам суспільства (за таких обставин суд може призупинити провадження та призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шести місяців). У разі згоди обох з подружжя на розірвання шлюбу строк примирення судом зазвичай не встановлюються. Будь-хто з подружжя може подати заяву на розірвання шлюбу. Водночас законодавець обмежив доступ до правосуддя певним категоріям осіб, а саме: вагітним дружинам та їхнім чоловікам, а також батькам дітей віком до одного року. Таким чином, заява про розірвання шлюбу не може бути подана під час вагітності дружини та протягом одного року після пологів, за винятком випадків, коли будь-хто з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка може бути кваліфікована як кримінальний злочин щодо іншого з подружжя або дитини. Таке обмеження, як правило, не зберігає сім’ю, може перешкоджати праву особи на шлюб з іншою особою, з якою вони вже проживають, впливати на прийняття рішення щодо придбання майна, оскільки в цьому випадку воно вважатиметься спільною власністю (вкрай важко оскаржити презумпцію спільної власності в суді, навіть якщо особи не проживають разом). При вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні стосунки подружжя та дійсні підстави для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, з урахуванням наявності у подружжя неповнолітньої дитини та інших важливих обставин. Після розірвання шлюбу особа має право повернути своє дошлюбне прізвище. У разі розірвання шлюбу за рішенням суду шлюб вважається припиненим з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.

Termination of marriage is a legal status, after which the legal relationship between the spouses no longer exists. Articles 104-105 of the Family Code of Ukraine provide that a marriage is terminated if either spouse is presumed dead or declared missing. Dissolution is one of the types of termination of marriage provided by the Family Code. Dissolution can take place via in-court and out-of-court procedure, namely: (i) upon application to the civil registration office for divorce filed by (a) both spouses (if spouses do not have children) or (b) only one of spouse (if the second spouse has been declared missing or incapacitated); (ii) upon successful application to a competent court from spouses who have children; (iii) upon the application of one of the spouses. These articles reflect the principle of “voluntary marriage,” which requires free and complete consent not only at the time of marriage registration, but also during marriage and its subsequent dissolution. No one can be forced to stay in a marriage. A simple unwillingness to continue being married to a certain person is enough, even in the absence of conflicts, quarrels, etc.

Припинення шлюбу є правовим станом, після якого правовідносини між подружжям перестають існувати. Статтями 104-105 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб припиняється у разі визнання одного з подружжя померлим або безвісно відсутнім. Розірвання шлюбу є одним із видів припинення шлюбу, передбачених Сімейним кодексом. Розірвання шлюбу може відбутися в судовому та позасудовому порядку, а саме: (I) за заявою до відділу реєстрації актів цивільного стану про розлучення, поданою (а) обома подружжям (якщо подружжя не має дітей) або (б) лише одним із подружжя (якщо другий з подружжя визнано безвісно відсутнім або недієздатним); (II) після успішного звернення до компетентного суда від подружжя, яке має дітей; (III) за заявою одного з подружжя. У цих статтях відображено принцип "добровільності шлюбу", який вимагає вільної та повної згоди не лише під час реєстрації шлюбу, але й під час шлюбу та його подальшого розірвання. Нікого не можна змусити залишатися в шлюбі. Досить простого небажання продовжувати перебування в шлюбі з певною людиною, навіть за відсутності конфліктів, сварок і т.

The Procedure defines the rules for determining the status of a victim of human trafficking based on relevant information. The document requires that a victim submit an application to establish status to their local state administration. The Procedure determines victims’ rights to receive shelter, medical, psychological, and other government assistance. If the application is approved, the victim of human trafficking is issued a certificate. The requirements for establishing the status are: (i) conclusion of an illegal agreement (for example, if a person (victim) was sold by agreement as goods by one person (seller) to another person (buyer)); (ii) recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person for the purpose of exploitation, including coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence; (iii) the applicant’s supporting documents and materials affirm their eligibility. A person whose status has been established and who has received the relevant certificate has the right to receive one-time financial assistance in accordance with the Procedure. Also, victims will receive information about their rights and opportunities, set out in their own language, as well as compensation for moral and material damage at the expense of the persons who caused it. The status is granted for up to two years and can be extended. According to official statistics for 2021, the status of victims of human trafficking was established for 47 citizens, of whom 11 are women, 36 are men, and 1 is a child. The greatest number of persons suffered from labor exploitation. The main destination countries are Ukraine and the Russian Federation.

Порядок визначає правила визначення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, за відповідною інформацією. Документ передбачає, що потерпілий подає заяву про встановлення статусу до місцевої державної адміністрації. Порядок визначає права потерпілих на отримання притулку, медичної, психологічної та іншої державної допомоги. У разі задоволення заяви, потерпілому від торгівлі людьми видається довідка. Вимогами для встановлення статусу є: (I) укладення незаконної угоди (наприклад, якщо особа (потерпілий) була продана за домовленістю як товар однією особою (продавцем) іншій особі (покупцю)); (II) вербування, переміщення, приховування, передача або одержання особи з метою експлуатації, включаючи примус, викрадення, шахрайство, шантаж, матеріальну чи іншу залежність; (III) документи та матеріали, що зібрані під час проведення перевірки і підтверджують можливість встановлення статусу. Право на отримання одноразової грошової допомоги згідно з Порядком має особа, статус якої встановлено та, яка отримала відповідну довідку. Також потерпілі отримають інформацію про свої права та можливості, викладену рідною мовою, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди за рахунок осіб, які її завдали. Статус надається на термін до двох років і може бути продовжений. Згідно з офіційною статистикою за 2021 рік статус постраждалих від торгівлі людьми встановлено 47 громадянам, з яких 11 жінок, 36 чоловіків, 1 дитина. Найбільша кількість осіб постраждала від трудової експлуатації. Основні країни призначення – Україна та Російська Федерація.

This Order invalidated Order No 256, which listed heavy work and work with harmful and dangerous working conditions in which the employment of women was prohibited. Order No 256’s list of prohibited work for women included 70 types of work and 558 professions. Among the priority factors were the physical stress associated with lifting and carrying loads, forced working posture, vibration, and other similar tasks that could affect a woman's body and reproductive health. The following types of professions were prohibited for women: the well-paid professions of a subway driver, a motorist on a ship, and long-distance bus driver. In addition, the Law of Ukraine 'On Organization of Labor Relations under the Martial Law' specifies that during the period of martial law, the employment of women (except for pregnant women and women with a child under one year of age) is allowed for heavy work with their consent and in jobs with harmful or dangerous working conditions, including underground works. Invalidating Order No 256 is a positive step because (i) no one has the right to determine what a person should study for and where they should work; (ii) the Constitution of Ukraine stipulates that no one may be discriminated against based on gender, age, religion, etc.; (iii) Order 256’s now-defunct prohibitions deprived women of social protections because, for example, in practice, women unofficially worked in the positions they considered necessary in violation of the Law. This, in turn, led women not receiving salaries equal to men’s because women could not be officially employed.

Цим наказом визнано таким, що втратив чинність, Наказ № 256, який містив перелік важких робіт та робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких заборонялося застосування праці жінок. До списку заборонених Наказом № 256 робіт для жінок увійшли 70 видів робіт і 558 професій. Серед пріоритетних факторів були фізичні навантаження, пов'язані з підйомом і перенесенням вантажів, вимушеною робочою позою, вібрацією та іншими подібними завданнями, які можуть вплинути на жіночий організм і репродуктивне здоров'я жінки. Для жінок були заборонені такі види професій: високооплачувані професії машиніста метрополітену, моториста на кораблі, водія автобуса далекого прямування. Крім цього, Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" визначено, що на період дії воєнного стану допускається прийняття на роботу жінок (крім вагітних і жінок, які мають дитину віком до одного року) на важких роботах за їх згодою та на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, у тому числі на підземних роботах. Визнання недійсним Наказу № 256 є позитивним кроком, оскільки (I) ніхто не має права визначати, де людина має навчатися і де працювати; (II) Конституція України визначає, що ніхто не може бути дискримінований за ознакою статі, віку, віросповідання тощо; (III) заборони Наказу № 256, які тепер не діють, позбавляли жінок соціального захисту, оскільки, до прикладу, на практиці жінки неофіційно працювали на посадах, які вони вважали необхідними, всупереч Закону. Це, у свою чергу, призводило до того, що жінки не отримували заробітну плату на рівні заробітній платі чоловіків, оскільки жінки не могли бути офіційно працевлаштовані.

The Law (No 2523-VIII) amended the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine and the Law of Ukraine 'On Military Service and Military Duty' in order to allow women to be assigned to 24-hour military duty on an equal basis with men. Before these amendments, the Statute of the Internal Service of the Armed Forces of Ukraine contained the rule according to which female soldiers, as a rule, are not assigned to 24-hour military duty. In addition, all officer and sergeant positions now are available to women in the Armed Forces, subject to compliance with legislation on childhood and maternity protection. At the same time, advantages for women in the field of military service still exist. For example, Article 101 of the Law of Ukraine 'On social and legal protection of servicemen and members of their families' defines the following procedure for granting leave to men: only a female soldier can receive maternity leave during “special” periods, specifically (i) from the moment of the announcement of the decision to mobilize; (ii) the introduction of martial law in Ukraine or in some of its localities and includes the time of mobilization, wartime, and partial of the reconstruction period after the end of military actions. In contrast, a male soldier can use childcare leave only in peacetime. Similarly, the legislation of Ukraine contains a rule that prohibits male soldiers using childcare leave before a child reaches three years of age for military men during martial law or “special” period. Amendments introduced by the Law (No. 2523-VIII) are a step towards the equality of men and women in the field of military service, but there are still certain gender discriminatory norms that are not regulated by the current legislation.

Законом (№ 2523-VIII) внесено зміни до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Закону України "Про військову службу і військовий обов’язок", аби дозволити призначення жінок на цілодобове військове чергування на рівні з чоловіками. До цих змін у Статуті внутрішньої служби Збройних Сил України була норма, згідно з якою військовослужбовці-жінки, як правило, не призначаються на цілодобове військове чергування. Крім того, усі офіцерські та сержантські посади тепер доступні жінкам у Збройних Силах, за умови дотримання законодавства про охорону дитинства та материнства. Водночас переваги для жінок у сфері військової служби все ж існують. Наприклад, статтею 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено такий порядок надання відпустки чоловікам: лише військовослужбовець-жінка може отримати відпустку у зв’язку із вагітністю та пологами в "особливий" період, а саме (I) з моменту оголошення рішення про мобілізацію; (II) введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, що охолює мобілізацію, воєнний стан та частково період відбудови після закінчення військових дій. Натомість військовослужбовець-чоловік може використовувати відпустку по догляду за дитиною лише в мирний час. Так само, в законодавстві України є норма, яка забороняє військовослужбовцям-чоловікам використовувати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку під час воєнного стану чи "особливого" періоду. Зміни, внесені Законом № 2523-VIII, є кроком до рівноправності чоловіків і жінок у сфері військової служби, але залишаються певні ґендерно-дискримінаційні норми, які не врегульовані чинним законодавством.

The Law provides a number of benefits and guarantees for women. In particular, annual basic and additional full-time leave in the first year of work is provided to employees after six months of continuous work at the enterprise, institution, or organization. However, until this term, such leave may be granted to women (at their request) before or after maternity leave, as well as to women who have two or more children under the age of 15 or a child with a disability. Also, mentioned above categories of women have the right to receive annual leave at their request at a time convenient for them. The Law also guarantees women's right to leave in connection with pregnancy and childbirth (this means that women shall be granted a paid maternity leave for 70 calendar days before childbirth and for 56 calendar days after childbirth, counting from the day of childbirth). According to amendments to the Law, a child's father, after the end of maternity leave, can use childcare leave (parental leave) until his child reaches the age of three. In addition, a man whose wife has given birth to a child has the right to a one-time paid paternity leave of up to 14 calendar days after the birth of the child. These changes were introduced in the year 2021 by the Law of Ukraine 'On Amendments to Certain Legislative Acts Concerning Ensuring Equal Opportunities for Mothers and Fathers to Care for a Child'. Such a step brings Ukraine closer to the policy of gender equality. Both women and men have the same rights and responsibilities regarding the upbringing of their children.

Закон передбачає ряд пільг та гарантій для жінок. Зокрема, щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості в перший рік роботи надаються працівнику після шести місяців безперервної роботи на підприємстві, в установі, організації. Але до цього терміну така відпустка може надаватися жінкам (за їх бажанням) до або після відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда. Також вищезазначені категорії жінок мають право на отримання щорічної відпустки за їх бажанням у зручний для них час. Закон також гарантує жінкам право на відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами (це означає, що жінкам надається оплачувана відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів). Відповідно до змін до Закону, батько дитини після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами може використати відпустку по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку. Крім цього, чоловік, дружина якого народила дитину, має право на одноразову оплачувану відпустку по догляду за дитиною тривалістю до 14 календарних днів після народження дитини. Ці зміни були внесені у 2021 році Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька щодо догляду за дитиною". Такий крок наближає Україну до політики гендерної рівності. І жінки, і чоловіки мають однакові права та обов'язки щодо виховання дітей.

The Model Regulation defines that the main tasks of the shelter are to provide a place for a safe temporary 24-hour stay and comprehensive assistance (psychological, medical, informational, legal and other services) for victims of domestic violence and/or gender-based violence. Certain categories of persons have the right to be placed in a shelter: (i) adult victims of violence (on referral from the National Police of Ukraine, mobile brigade for social and psychological assistance to victims of domestic violence and/or gender-based violence, etc.); (ii) a person who has not reached the age of majority, but is (or was) in a registered marriage; (iii) a child together with their parent or other guardian. However, if a victim is in a state of alcohol or drug intoxication, has signs of mental diseases, infectious diseases of the skin and hair, tuberculosis, etc., they will not be admitted to the shelter. It is interesting that the address of the temporary shelter cannot be found on the Internet; it cannot be disclosed for the safety of those who are in shelter. Moreover, victims do not know the exact address (in practice, they come to the shelter with social service workers). Currently, the issue of the length of stay of the women, who are victims of violence in the shelter is problematic. According to the Model Regulation, people can stay in a shelter for up to three months or, in case of difficult life circumstances, up to six months. After three months, women very often return to their abusers. This can be explained by two main reasons: (i) during this period, not everyone finds the internal resources to restore and start an independent life; (ii) court hearing of divorce or division of property is quite lengthy in time. And very often after 90 days in the shelter, these women still have nowhere to go, except back 'to the family' (that's why 40% of women return to the shelter again).

Типовим положенням визначено, що основними завданнями притулку є забезпечення місця для безпечного тимчасового цілодобового перебування та надання комплексної допомоги (психологічні, медичні, інформаційні, юридичні та інші послуги) жертвам насильства в сім’ї та/або ґендерно зумовленого насильства. Право на влаштування до притулку мають певні категорії осіб: (I) повнолітні особи, які постраждали від насильства (за направленням Національної поліції України, мобільної бригади соціально-психологічної допомоги жертвам домашнього та/або ґендерно зумовленого насильства) тощо; (II) особа, яка не досягла повноліття, але перебуває (або перебувала) у зареєстрованому шлюбі; (III) дитина разом із батьками чи іншими опікунами. Проте, якщо потерпілі перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, має ознаки психічних захворювань, інфекційних захворювань шкіри та волосся, туберкульоз тощо, вони не допускаються до притулку. Цікаво, що в Інтернеті неможливо знайти адресу тимчасового притулку; його не можна розголошувати заради безпеки тих, хто перебуває в притулку. Крім того, постраждалі не знають точної адреси (на практиці вони приходять до притулку разом із працівниками соціальних служб). Наразі проблемним є питання щодо тривалості перебування у притулку жінок, які є жертвами насильства. Відповідно до Типового положення, люди можуть перебувати у притулку до трьох місяців, а у разі складних життєвих обставин – до шести місяців. Через три місяці жінки дуже часто повертаються до своїх кривдників. Це можна пояснити двома основними причинами: (I) у цей період не всі знаходять внутрішні ресурси для відновлення та початку самостійного життя; (II) судове засідання щодо розірвання шлюбу або поділу майна є досить тривалим у часі. І дуже часто після 90 днів у притулку цим жінкам все ще нікуди подітися, окрім як повертатись "до сім’ї" (тому 40% жінок повертаються до притулку знову).

The Expert Council on issues of consideration of appeals on facts of discrimination on the basis of gender (hereinafter “the Expert Council”), which was created under the Ministry of Social Policy of Ukraine with the purpose of responding to complaints and appeals from citizens regarding gender discrimination. Discrimination is when an individual and/or a group of individuals suffers from a gender-based restriction on the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established by the Law of Ukraine 'On the Principles of Preventing and Combating Discrimination in Ukraine', except for cases in which such restriction has a legitimate, reasonably justified aim that is achieved in an appropriate and necessary way. The main tasks of the Expert Council are: (i) evaluating appeals based on gender discrimination by executive authorities, local authorities, non-governmental organizations, and citizens with the aim of providing an expert assessment and taking appropriate measures; (ii) preparing proposals for legislative amendments in order to ensure compliance with protecting equal rights and opportunities for women and men; (iii) preventing all forms of gender discrimination, etc. Most of the appeals considered by this body concern discriminatory advertising (sexist outdoor advertising on the streets of Ukrainian cities). At the same time, the creation of the Expert Council does not guarantee its effectiveness. According to the Order No 345: (i) there is no effective enforcement mechanism for the decisions of the Expert Council (it only provides recommendations to authorities and other entities regarding the elimination of violations and appropriate response measures); (ii) the decisions of the Expert Council are advisory and not binding in nature; (iii) Ukrainian law does not impose liability for failure to comply with decisions of the Expert Council. In addition, there is almost no information in the media about the activities of the Expert Council. Consequently, many citizens are not aware of the existence of this state body and how to contact it.

З метою реагування на скарги та звернення громадян за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві соціальної політики України було створено Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі (надалі — "Експертна рада"). Дискримінація за ознакою статі означає ситуацію, за якої особа та/або група осіб зазнає обмежень у правах і свободах в будь-якій формі, встановленій Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Основними завданнями Експертної ради є: (I) оцінка звернень щодо гендерної дискримінації від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, громадян з метою надання експертної оцінки та вжиття відповідних заходів; (II) підготовка пропозицій щодо внесення змін до законодавства з метою забезпечення захисту рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; (III) запобігання будь-яким формам гендерної дискримінації тощо. Більшість звернень, розглянутих цим органом, стосуються дискримінаційної реклами (зовнішньої сексистської реклами на вулицях міст України). Водночас, створення зазначеного органу не говорить про його ефективність, оскільки (I) відсутній ефективний механізм виконання рішень Експертної ради (вона лише надає рекомендації органам влади та іншим установам усунути відповідні порушення та вжити відповідні заходи); (II) рішення цього органу мають рекомендаційний, а не обов’язковий характер; (III) законодавством України не передбачена відповідальність за невиконання рішення Експертної ради. Крім цього, у медіапросторі майже відсутня інформації про діяльність Експертної ради у зв’язку із чим багато громадян не обізнані про факт існування такого органу та можливості звернення до нього.

The Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine were amended in December 2017 to adopt provisions of the Council of Europe Convention on Preventing and Combating Violence against Women and Domestic Violence (Istanbul Convention). As a result of these amendments, new dangerous acts were criminalized. For example, Article 151-2 supplemented the special part of the Criminal Code of Ukraine by providing criminal liability for forced marriage. Forced marriage (meaning coercing a person to marry, to continue a forcible marriage, to enter into cohabitation without marriage, to continue cohabitation, or to move to a territory other than that in which they reside, regardless of citizenship) is punishable by arrest for a term of up to six months, by restriction of liberty for a term of up to three years, or by imprisonment for the same term. Article 126-1 supplemented the special part of the Criminal Code by providing criminal liability for domestic violence. Domestic violence (meaning intentional systematic physical, psychological, or economic violence against a spouse or ex-spouse or another person with whom an offender has had a family or close relationship) is punishable by community service of up to 150-240 hours, or arrest for up to six months, restriction of liberty for up to five years, or imprisonment for up to two years. A new chapter, “Restrictions,” established that, in the interests of domestic violence victims, the convicted person might be (i) banned from living with a person who suffered from domestic violence or (ii) restricted in communications with their child if the child was a victim or observer of domestic violence. In addition, these amendments provide criminal liability for failure to comply with restrictive measures, which is punishment with arrest for up to six months or restriction of liberty for up to two years. Finally, consent is valid if it is a person's exercise of free will, in consideration of attending circumstances.

У грудні 2017 року до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України були внесені зміни з метою закріплення положень Конвенції Ради Європи «Про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними» (Стамбульська конвенція), прийнятої у 2011 році. У результаті цих змін нові суспільно небезпечні діяння були криміналізовані. Наприклад, особливу частину Кримінального кодексу України доповнено статтею 151-2, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушення до шлюбу. Примусовий шлюб (тобто примушування особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає (там «проживає» означає постійне місце проживання в певному місці, не обов’язково пов’язане з громадянством) карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Також у 2017 році особливу частину Кримінального кодексу України було доповнено статтею 126-1, яка передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Домашнє насильство (тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи) караються громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до двох років. Додано новий розділ «Обмежувальні заходи». Встановлено, що в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: заборона перебувати в спільному місці проживання з жертвою; обмеження спілкування з дитиною у разі вчинення насильства в сім'ї щодо дитини або в її присутності; крім того, ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за невиконання обмежувальних заходів (покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років). Примітка: Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.

Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and also procuring people for sex work in brothels, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 302 of the Criminal Code of Ukraine states that creating or running brothels, and procurement, shall be punishable by a fine of 1,000-2,000 tax-free minimum incomes or restriction of liberty for up to two years. Article 303 of the Criminal Code of Ukraine prohibits engaging a person in prostitution or compulsion to engage in prostitution, involving deceit, blackmail or vulnerable state of a person, with imposition of violence or threat of violence, or pimping. If breached, the penalty is imprisonment for a term of three to five years. Under this Article, pimping shall mean any action of a person committed for the purpose of engaging another person in prostitution.

Статтею 302 Кримінального кодексу України передбачено, що створення або утримання місць розпусти, а також звідництво для розпусти караються штрафом від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. Статтею 303 Кримінального кодексу України забороняється втягнення особи в заняття проституцією або примушування її до зайняття проституцією з використанням обману, шантажу чи уразливого стану цієї особи, або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, або сутенерство. У разі вчинення дій, що криміналізовані цією статтею, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років. Відповідно до цієї статті під сутенерством слід розуміти дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.

The Criminal Code of Ukraine Article 300 prohibits the importation, manufacture or distribution of works that promulgate violence and cruelty, racial, national or religious intolerance and discrimination. Importation into Ukraine for sale or distribution purposes, or manufacture, storage, transportation or other movement for the same purposes, or sale or distribution of works (and also compelling others to participate in the creation of such works) that promulgate discrimination, among other things, are criminalized by Article 300. These dangerous culpable acts shall be punishable by a fine of 1,000-4,000 tax-free minimum incomes, or arrest for a term of up to six months, or restriction of liberty for a term of up to three years. Committing the same actions with regard to motion pictures and video films that promulgate discrimination, and also selling works that promulgate discrimination, to minors or distribution of such works among minors are as aggravating circumstances.

Ввезення в Україну творів, що пропагують, серед іншого, дискримінацію, з метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою або їх збут чи розповсюдження (а також примушування до участі в їх створенні) криміналізовано статтею 300. Ці небезпечні винні дії караються штрафом від 1000 до 4000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії щодо кіно- та відеопродукції, що пропагують дискримінацію, а також збут такої продукції неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, що пропагують дискримінацію є кваліфікуючою ознакою цього злочину, що обтяжує покарання.

Article 149 of the Criminal Code of Ukraine provides criminal liability for trafficking in human beings, as well as recruitment, movement, concealment, transfer, or receipt of a person committed for the purpose of exploitation, coercion, abduction, fraud, blackmail, material, or other dependence of the victim, their vulnerable condition or bribery of a third-party controlling victim, to obtain consent for their exploitation. A person who commits such socially dangerous acts shall be punished by imprisonment for a term of three to eight years. Article 149 defines exploitation of a human being as including, among other things, all forms of the sexual exploitation, forcing someone to work in the pornography industry, forced pregnancy or forced termination of pregnancy, forced marriage, etc. The Article also provides an explanation of a person's “vulnerable state” (i.e., physical or mental properties or external circumstances, that eliminate or limit the ability to realize their acts (omission) or to control them, to take independent decisions, to resist the violent or other unlawful actions, the coincidence of difficult personal, family, or other circumstances).

Стаття 149 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, а так само вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Особа, яка вчинила вищезгадані суспільно небезпечні діяння, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Згідно примітки до цієї статті під експлуатацією людини, серед іншого, розуміються всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження тощо. У примітці також надається визначення поняття "уразливий стан особи" (тобто це зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин).

This act, the Local Election Act of Ukraine, was superseded and replaced by the 2019 Electoral Code of Ukraine. The Local Election Act established quotas for female representation in legislative bodies at local level elections. required that representation of persons of one sex in the electoral lists of candidates for members of local councils in multi-mandate constituencies should be at least 30% of the total number of candidates in the electoral roll.

The law's purpose is to ensure equal opportunities for the realization of human and civil rights and freedoms. The law defines “discrimination” as a situation in which an individual or a group of individuals suffers from the restriction of the recognition, exercise, or enjoyment of rights and freedoms in any form established in this Law based on sex or on other grounds (“particular grounds”), except for cases when such restriction has a legitimate, reasonably justified aim, which is achievable in an appropriate and necessary way. The Act defines the principles of non-discrimination in the legislation of Ukraine. In addition, the Act defines forms of discrimination, for example, direct, indirect, and otherwise. The Act provides that (i) all forms of discrimination are prohibited in Ukraine, (ii) all persons should have equal rights and freedoms as well as opportunities for their implementation, and establishes civil, administrative, and criminal liability for the violation of anti-discrimination legislation (including under the Act).

Метою закону є забезпечення рівних можливостей для реалізації прав та свобод людини і громадянина. Закон визначає поняття “дискримінація” як ситуацію, в якій особа чи група осіб зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, за ознакою статі або іншими ознаками (“певні ознаки”), крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Закон визначає принципи недискримінації в законодавстві України. Крім того, Закон визначає форми дискримінації, наприклад, пряму, непряму та інші. Закон передбачає, що (i) усі форми дискримінації в Україні заборонені, (ii) усі люди повинні мати рівні права і свободи, можливості їх реалізації, а також встановлює цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення антидискримінаційного законодавства (у тому числі, цей Закон).

This legislation introduces the concept of “domestic violence,” which is defined as act (or omission) of physical, sexual, psychological, or economic violence (intentional deprivation of housing, food, clothing, other property, funds or documents or the ability to use them; leaving without care; hampering the receipt of necessary treatment or rehabilitation services; prohibition of, or compulsion to, work; prohibition of studies; and other offenses of an economic nature) committed within a family or between relatives, or between spouses or ex-spouses, former or current spouses, or other persons who have lived together as a family, irrespective of whether the person who committed domestic violence lives (or lived) together with the victim, as well as a threat of similar actions. The Act contains a series of governmental steps aimed at combatting domestic violence and improving the status of victims of domestic violence, which includes that the Ukrainian government (i) maintain a unified state register of cases of domestic violence and sex-based violence; (ii) establish a domestic violence call center; (iii) adopt immediate injunctions with respect to domestic violence offenders; (iv) provide free legal, medical, social, and psychological assistance to all victims in all cases of domestic violence; and (v) reimburse inflicted harm and damage to the victim’s physical and psychological health. The Act, through amendments to the Code of Administrative Offenses Act and the Criminal Code, makes domestic violence or sex-based violence without grave consequences punishable by a fine in the amount of 20 non-taxable minimal income wages or public works for up to 30 - 40 hours or administrative detention for up to 10 days. If such actions are repeated within a year, the punishment is increased up to 40 non-taxable minimal income wages, public works for a period of up to 60 hours, or administrative arrest for up to 15 days. Domestic violence or sex-based violence that results in grave consequences is punishable by public works for up to 240 hours or detention for up to six months or imprisonment for up to two years.

Закон України «Про захист від насильства в сім’ї» (далі – «Закон») вводить поняття «домашнє насильство», яке визначається як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. (Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру). Закон містить низку заходів, спрямованих на боротьбу з домашнім насильством та покращення статусу жертв домашнього насильства, серед яких, зокрема, ведення урядом України Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та сексуального насильства та створення відповідного кол-центру, прийняття невідкладних заходів щодо винних у домашньому насильстві, надання безоплатної правової допомоги всім потерпілим у всіх випадках домашнього насильства, безоплатної медичної, соціальної та психологічної допомоги, відшкодування завданої шкоди. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність за домашнє насильство (без тяжких наслідків) у вигляді штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до від 30 до 40 годин або адміністративний арешт на строк до 10 семи діб. Кримінальний Кодекс передбачає відповідальність за домашнє насильство (яке спричинило тяжкі наслідки)у вигляді громадських робіт на строк до 240 годин або арешту на строк до 6 місяців, або позбавлення волі на строк до двох років. У разі повторного вчинення подібних дій протягом року передбачається посилення покарання: штраф до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, громадські роботи на строк до 60 годин або адміністративний арешт на строк до 15 діб.

While intoxicated, the defendant attempted to rape the victim and intentionally inflicted moderately severe physical injuries on her. The court of the first instance imposed a sentence of three years and six months of imprisonment for attempted rape (Part 3 of Article 15, Part 1 of Article 152 of the Criminal Code of Ukraine) and inflicting moderate bodily harm (Part 1 of Article 122 of the Criminal Code). However, the appellate court reversed the conviction for attempted rape and imposed punishment only for inflicting moderate bodily harm (two years of imprisonment). The appellate court reasoned that he was not subject to criminal liability for attempted rape because he did not finish the rape. In his complaint to the Supreme Court, the victim’s attorney insisted on a retrial of the case, arguing that the defendant did not voluntarily decide not to complete the rape. The prosecutor supported the victim’s complaint. The Supreme Court noted that a voluntary refusal in the case of an unfinished crime is the final stop of an attempt to commit a crime by a person of his own free will if, at the same time, he was aware of the possibility of finishing the crime. A person who voluntarily refuses to complete a criminal offense shall be criminally liable only if the actual act(s) committed by that person met the requirements of another crime. The law does not require specific motives for voluntary refusal in the case of an unfinished crime. Therefore, the motives can vary, for example, fear of punishment, remorse, or empathy for the victim. The lower courts found that the offender had an objective opportunity to complete the crime and was aware of it. For these reasons, the complaint was not satisfied. This decision is important because it illustrates the concept of voluntary refusal of rape attempts.

Особа у стані алкогольного сп’яніння вчинила замах на зґвалтування (ч. 3 ст. 15 ч., 1 ст. 152 Кримінальний Кодекс України - далі КК) підчас якого завдала постраждалій умисних тілесних ушкоджень середньої тіжкості (ч.1 ст. 122 КК). Суд першої інстнації призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з вчинення замаху на зґвалтування та завдання тіслесних ушкоджень середньої тяжкості, але апеляційний суд призначив покарання у вигляді 2 роки позбавлення волі тільки за тілксні ушкодження. Апеляційний суд посилався на те, що винна особа відмовилась від доведення злочину до кінця тому не підлягає кримінальній відповідальності за замах на зґвалтування. Захисник постраждалої у своїй скарзі до Верховного Суду заперечив добровільну відмову винного та наполягав на повторному розгляді справи. Прокурор підтримав скаргу захисника. Верховний Суд у відповідь на скаргу зазначив, що добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочину, а тому вони можуть бути різними - страх перед покаранням, розкаяння, співчуття, жалість до потерпілого. Оскільки судом було з’ясовано, що винний мав об’єктивну можливість закінчити злочин і усвідомлював це. З таких причин скаргу не було задоволено. Це рішення є важливим, бо розкриває поняття добровільної відмови від замаху на зґвалтування на практичному прикдалі.

The complainant visited the gynecologist for an abortion. In the process, the doctor damaged the complainant’s uterus, bladder, and intestines. The complainant needed surgery to repair the damage and lost the ability to bear children. During the court hearing, the State’s forensic medical examiner found that the doctor did not violate medical protocols. The examiner also found that the doctor's actions did not cause the complainant’s organ damage, and that the accident occurred due to the peculiarities of the complainant’s body. The court of first instance found the doctor not guilty, taking into account the doctor's impressive professional qualifications. The prosecutor filed an appeal, but later refused to continue because of insufficient evidence of the doctor’s guilt. This case is important because it shows the difficulty in gathering evidence in criminal cases related to abortion and the protection of women's reproductive rights. One of the reasons for this is the lack of an independent forensic medical examination in Ukraine, as well as falsification of medical documentation.

Скаржниця звернулася до гінеколога для проведення аборту. При цьому лікар пошкодила скаржниці матку, сечовий міхур і кишечник. Скаржниця потребувала операції, щоб усунути пошкодження, і вона втратила здатність народжувати дітей. Під час судового засідання державна судово-медична експертиза встановила, що лікар не порушував медичних протоколів. Експерт також встановив, що дії лікаря не спричинили ушкодження органів скаржника, а нещасний випадок стався через особливості організму скаржника. Суд першої інстанції визнав лікаря невинним, враховуючи високу професійну кваліфікацію лікаря. Прокурор подав апеляцію, але пізніше відмовилася підтримувати обвинувачення через брак доказів провини лікаря. Цей випадок важливий, оскільки показує складність збору доказів у кримінальних справах щодо абортів та захисту репродуктивних прав жінок. Однією з причин цього є відсутність в Україні незалежної судово-медичної експертизи, а також фальсифікація медичної документації.

The appellant sued his ex-wife, the respondent, regarding the division of property acquired during the marriage as the ex-spouses’ joint property. The appellant noted that during their marriage, the spouses accumulated funds that were kept in the respondent’s bank account. However, immediately after the divorce, the respondent independently managed the funds and bought an apartment. The appellant’s main argument was that, according to Ukrainian family law, the dissolution of marriage does not terminate the right of joint co-ownership of property acquired during the marriage. When the spouses’ jointly owned property is divided, each spouse shall receive an equal share, unless otherwise envisaged by the marriage contract. Thus, the appellant argued that half of the money belonged to him. The respondent claimed that the money was her private property because it was a gift from her friend from the Slovak Republic. The first-instance court satisfied the appellant’s claim, noting that, according to Ukrainian legislation, the deed of gift agreement should have been, but was not, notarized, rendering it null and void. Consequently, the money was the joint property of the spouses. The Court of Appeal overturned this decision. The Supreme Court also supported the position that the court of first instance erroneously satisfied the husband's claim because, as a gift from a citizen of the Slovak Republic, the Ukrainian courts should apply Slovak law, which does not require notarization of the deed of gift agreement. Thus, the Supreme Court concluded that the money was the woman's personal property and could not be divided.

Скаржник звернувся до суду з позовом до своєї колишньої дружини (відповідача) про поділ майна, нажитого за час шлюбу як спільної сумісної власності подружжя. Скаржник зазначив, що за час шлюбу подружжя накопичило кошти, які зберігалися на банківському рахунку відповідача. Проте, одразу після розірвання шлюбу, відповідач самостійно розпорядилась коштами та придбала квартиру. Основним аргументом скаржника було те, що відповідно до сімейного законодавства України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. При поділі майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, вважається, що частки кожного із подружжя є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або договором. Таким чином, скаржник стверджував, що половина грошей належить йому. Відповідач стверджувала, що гроші є її приватною власністю, оскільки це подарунок її друга із Словацької Республіки. Суд першої інстанції задовольнив позов скаржника, зазначивши, що відповідно до законодавства України договір дарування мав бути (проте не був) нотаріально посвідчений, що робить його нікчемним. Отже, гроші були спільною власністю подружжя. Апеляційний суд скасував це рішення. Верховний Суд також підтримав позицію про те, що суд першої інстанції помилково задовольнив позов чоловіка, оскільки щодо подарунку громадянина Словацької Республіки українські суди мають застосовувати законодавство Словаччини, яке не вимагає нотаріального посвідчення договору дарування. Таким чином, Верховний суд дійшов висновку, що гроші є особистою власністю жінки і не підлягають розподілу.

The appellant sued to establish co-residence with the deceased, a man with whom she lived for more than five years but never married. The claim was related to the fact that the man died without a will, so inheritance defaulted to take place in order of precedence according to Ukrainian legislation. Without establishing co-residence, the appellant had no legal right to inherit at all, but establishing co-residence with the deceased would give her the opportunity to inherit the property as a fourth-line heir, as she lived with the deceased for at least five years. However, the deceased's niece also claimed her rights to his property including land plots and a residential building. The plaintiff argued that the niece should not inherit because she did not take part in the material support of her uncle, carry out his burial, nor take an interest in his health. The first-instance court partially satisfied the appellant’s claim and established her co-residence with the deceased man without marriage. At the same time, the court assumed that the appellant provided long-term care and assistance to the deceased, who was unable to care for himself. The appellate court overturned this decision, finding that there was no evidence to prove that the appellant lived with the deceased as a family, and that they were connected by common life, joint farming, etc. The Supreme Court left this decision unchanged, stating that the fact that the appellant and the deceased lived at the same address did not prove that they lived as a family. Therefore, according to the Court, the appellant had no right to inherit the deceased’s property. This case is important because it shows how women’s property and inheritance rights are unprotected outside of registered marriage, and that it is very difficult to prove living as one family in a Ukrainian court.

Скаржниця пред'явила позов про встановлення спільного проживання з померлим, чоловіком, з яким вона прожила більше п'яти років, але так і не вийшла заміж. Позов був пов’язаний з тим, що чоловік помер без заповіту, тому спадкування мало відбуватися за законом (в порядку черговості) згідно із законодавством України. Без встановлення спільного проживання, скаржниця взагалі не мала законного права на спадкування, але встановлення спільного проживання з померлим дало б їй можливість успадкувати майно як спадкоємець четвертої черги, оскільки вона проживала з померлим принаймні п'ять років. Однак, племінниця померлого також заявила свої права на його майно, зокрема земельні ділянки та житловий будинок. Позивач стверджувала, що племінниця не повинна приймати спадщину, оскільки не брала участі в матеріальному забезпеченні свого дядька, не здійснила його поховання, не цікавилася його здоров'ям. Суд першої інстанції частково задовольнив позов скаржниці та встановив її спільне проживання з померлим без шлюбу. Водночас, суд виходив з того, що скаржниця надавала тривалий догляд та допомогу померлому, який був не в змозі обслуговувати себе сам. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення, встановивши відсутність доказів того, що скаржниця проживала із померлим однією сім’єю і, що вони були пов’язані спільним побутом, вели спільне господарство тощо. Верховний Суд залишив це рішення без змін, вказавши, що той факт, що скаржниця і померлий проживали за однією адресою, не доводить, що вони проживали однією сім'єю. Таким чином, на думку Суду, скаржниця не мала права успадкувати майно померлого. Ця справа є важливою, тому що показує, що майнові та спадкові права жінок поза зареєстрованим шлюбом є незахищеними, а також те, що в українському суді досить важко довести факт проживання однією сім’єю.

The two defendants were charged with raping the complainant. The court of first instance sentenced the first defendant to four years of imprisonment, but discharged him from punishment on probation. The court acquitted the second defendant due to lack of evidence. The prosecutor appealed, arguing that the prosecution had sufficiently proven the guilt of the acquitted defendant. The prosecutor argued that discharging the first man from punishment on probation did not correspond to the gravity of the crime. Thus, the prosecutor asked the Court of Appeal to re-evaluate the matter and sentence both men to imprisonment for a term of 10 years. The Court of Appeal left this sentence unchanged. However, the Supreme Court overturned the lower courts’ decisions and assigned new proceeding, due to the need to impose a more severe punishment in accordance with the law. The Supreme Court found that the Court of Appeal did not properly examine and evaluate the prosecutor’s arguments and evidence.

Двох підсудних було обвинувачено у зґвалтуванні скаржниці. Суд першої інстанції засудив першого обвинуваченого до чотирьох років позбавлення волі, але звільнив його від покарання з випробуванням. Другого обвинуваченого суд виправдав за браком доказів. Прокурор подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що стороною обвинувачення надано достатньо доказів для доведення вини виправданого обвинуваченого. Прокурор стверджував, що звільнення першого обвинуваченого від покарання з випробуванням не відповідає тяжкості злочину. Таким чином, прокурор просив апеляційний суд переглянути справу та призначити обом чоловікам покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін. Однак, Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій і відправив справу на новий розгляд в суд апеляційної інстанції у зв’язку з необхідністю призначити більш суворе покарання відповідно до закону. На думку Верховного Суду, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив і не оцінив доводи прокурора та докази.

The plaintiff sued her ex-husband and asked the court to evict her ex-husband, the defendant-appellant. The plaintiff owned half of the house and the other half of the house belonged to her brother. After the divorce, the defendant-appellant lived in the same house without becoming a joint owner. The defendant-appellant systematically caused moral and physical suffering to the plaintiff and violated the rules of cohabitation. The first-instance court rejected the plaintiff’s claim, noting that a former family member of the owner of the house cannot be evicted as this could be interference with the right to housing, guaranteed by the Article 8 of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The appellate court overturned this decision and granted the plaintiff's the claim because the defendant-appellant systematically committed domestic violence and his continued residence in the house violated the interests of the owner of the house. The Supreme Court left this decision unchanged, drawing attention to the fact that the evidence indicated that for a long time the defendant-appellant systematically violated the rules of cohabitation with the plaintiff and her child, abused alcohol, and used psychological and physical violence, which made it impossible to live with him. In view of the above, in order to prevent further cases of bullying, intimidation, and violence against the plaintiff and her child, the Supreme Court concluded that there were grounds for granting the plaintiff’s claim and terminating the defendant-appellant's right to use the disputed housing by evicting him. Specifically, the Court found that the interference with the right to housing was proportionate and pursued a legitimate aim.

Позивач пред'явила позов до свого колишнього чоловіка та просила суд виселити її колишнього чоловіка – відповідача (скаржника). Половина будинку належала позивачу, а інша половина будинку належала її братові. Після розірвання шлюбу відповідач (скаржник) проживав із позивачем в одному будинку, який не був їх спільною сумісною власністю. Відповідач (скаржник) систематично завдавав позивачу моральні та фізичні страждання та порушував правила спільного проживання. Суд першої інстанції відхилив позов позивача, зазначивши, що колишній член сім’ї власника будинку не може бути виселений, оскільки це може бути втручанням у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та задовольнив позов, оскільки відповідач (скаржник) систематично вчиняв насильство в сім’ї і його подальше проживання в будинку порушувало інтереси власника будинку. Верховний Суд залишив це рішення без змін, звернувши увагу на те, що наявні докази вказують на те, що відповідач (скаржник) протягом тривалого часу систематично порушував правила спільного проживання з позивачем та її дитиною, зловживав алкоголем, застосовував психологічне та фізичне насильство, що зробило проживання з ним неможливим. Враховуючи викладене, з метою запобігання подальшим випадкам булінгу, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову позивача та припинення права відповідача (скаржника) на користування спірним житлом шляхом його виселення. Зокрема, Суд визнав, що втручання у право на житло було пропорційним і переслідувало законну мету.

For years, the appellant lived with his civil wife in the same apartment (in Ukraine, the term 'civil marriage' means cohabitation of a man and a woman without official marriage registration). While intoxicated one evening, he began to accuse his wife of cheating on him with other men and degrading his honor and dignity as a man. After a verbal conflict, the man, decided to kill his wife. In order to cause the most severe physical pain, he purposefully poured sulfuric acid from a bottle on his wife and verbally wished for her death, causing serious chemical burns. In addition, the acid fell on her minor son, which burned him. The court of first instance sentenced the man to eight years imprisonment for attempted murder, as well as causing bodily injury to the wife and her son. Also, the court imposed the obligation on the appellant to pay for the costs of their treatment. The appellant filed an appeal, arguing that the first-instance court wrongly characterized his actions because he did not want to kill his wife, but only cause her bodily injury. The Court of Appeal left the sentence unchanged, citing the following facts: when the appellant poured acid on the victim, he expressed his desire for her death; he poured the acid on her head and face, which are vital organs; and, according to the conclusion of the experts, the man poured most of the acid in the bottle on the victim.

Скаржник роками проживав зі своєю цивільною дружиною в одній квартирі (в Україні термін "цивільний шлюб" означає спільне проживання чоловіка та жінки без офіційної реєстрації шлюбу). Одного вечора, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він почав звинувачувати свою дружину в тому, що вона зраджує йому з іншими чоловіками та принижує його честь і гідність як чоловіка. Після словесної сварки чоловік вирішив убити свою дружину. З метою заподіяння сильного фізичного болю, він цілеспрямовано облив дружину сірчаною кислотою з пляшки та на словах побажав їй смерті, спричинивши серйозні хімічні опіки. Крім того, кислота потрапила на її неповнолітнього сина, від чого він отримав опіки. Суд першої інстанції засудив чоловіка до восьми років позбавлення волі за замах на вбивство, а також заподіяння тілесних ушкоджень дружині та її сину. Також суд поклав на скаржника обов'язок оплатити витрати на їх лікування. Скаржник подав апеляцію, вважаючи, що суд першої інстанції неправильно кваліфікував його дії, оскільки він не хотів вбити свою дружину, а лише заподіяти їй тілесні ушкодження. Апеляційний суд залишив вирок без змін, посилаючись на такі факти: коли скаржник облив потерпілу кислотою, він висловив бажання, аби вона померла; він вилив кислоту на її голову та обличчя, які є життєво важливими органами; та, відповідно до висновку експертів, чоловік вилив на потерпілу більшу частину кислоти із пляшки.

The plaintiff requested that the court grant his divorce from his wife, the respondent. He argued that their married life had ended. After the respondent took the children and his property and left him in 2014, she lived separately from plaintiff, did not have marital relations with him, nor run a joint household with him. The first-instance court granted the divorce and concluded that the family had broken up and continuing the marriage was against everyone’s interests. The Court of Appeal left the decision of the first instance unchanged. The respondent insisted on preserving the marriage and filed the cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances had no right to interfere in her relationship with her husband. The Family Code of Ukraine allows either spouse to terminate the marriage. Forcing the termination or continuation of marriage, or forcing sex through physical or psychological violence, is an abuse of the right of the wife or husband to freedom and personal inviolability and may have additional legal implications. Therefore, the courts must determine the actual spousal relationship and any valid reasons for divorce. If it is established that the future joint life of the spouses and preservation of the marriage would be contrary to the interests of one of them, the court should terminate the marriage. Thus, the Supreme Court concluded that there was no interference in married life by the courts and under such circumstances there were grounds for dissolution of the marriage, as its continuation was contrary to the plaintiff’s interests.

Позивач просив суд розірвати його шлюб із дружиною (відповідачем). Він стверджував, що їхнє подружнє життя закінчилося, і що саме відповідач винна в тому, що їхня сім’я розпалася. Після того, як у 2014 році відповідач забрала дітей, його майно та покинула його, вона проживала окремо від позивача, не перебувала з ним у шлюбних стосунках, не вела спільного господарства. Суд першої інстанції задовольнив позов про розірвання шлюбу та дійшов висновку, що сім'я фактично розпалася і продовження шлюбу суперечить інтересам кожного з подружжя. Апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін. Відповідач наполягала на збереженні шлюбу та подала касаційну скаргу до Верховного Суду, стверджуючи, що суди попередніх інстанцій не мають права втручатися у її стосунки з чоловіком. Сімейний кодекс України передбачає право кожного з поружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Таким чином, суди повинні визначити фактичні подружні стосунки та будь-які поважні причини розірвання шлюбу. Якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, суд повинен розірвати шлюб. Тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача. Тому суди мають визначати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача.